— О, ви будете вражені. Я за своє життя розтринькав більш як десять статків. Із нетерпінням чекаю на можливість розтринькати ще один. — Коска плеснув себе по стегнах, підвівся, дещо непевно покрокував до дверей і театрально розвернувся. — Неодмінно покличте мене, коли знову будете організовувати відчайдушний останній бій.
— Мій перший лист буде адресовано вам.
— Тоді я з вами… прощаюся! — Коска зірвав із голови величезний капелюх і низько вклонився. А відтак, багатозначно всміхаючись, вийшов за двері й щез.
Ґлокта переніс кабінет архілектора до великої зали на першому поверсі Будинку питань. «Ближче до справжньої роботи Інквізиції — в’язнів. Ближче до запитань і відповідей. Ближче до правди. А ще, звісно, справжня родзинка… жодних сходів».
За великими вікнами виднілися доглянуті сади. За шибками ледь чутно плюскав фонтан. Але всередині кімнати не було жодного з огидних атрибутів влади. Стіни були потиньковані й пофарбовані у простий білий колір. Меблі — жорсткі й функціональні. «Я так довго залишався гострим саме завдяки гострильному каменю дискомфорту. Немає причин допускати, щоб лезо тьмяніло лише через те, що в мене скінчилися вороги. Невдовзі знайдуться нові».
У кабінеті стояли кілька важких книжкових шаф із темного дерева. Кілька письмових столів, укритих вичиненою шкірою й уже заставлених стосами документів, які потребували Ґлоктиної уваги. Крім великого круглого столу з мапою Союзу й кількома кривавими слідами від цвяхів, Ґлокта забрав із собою донизу всього один предмет Сультових меблів. З-над простого каміна на нього суворо дивився темний портрет лисого старого Золлера. «Він відзначається моторошною схожістю на певного мага, якого я колись знав. Зрештою, нам годиться зберігати правильний погляд на речі. Кожна людина комусь звітує».
У двері постукали, і в прогалині з’явилася голова секретаря Ґлокти.
— Архілекторе, лорд-маршали прибули.
— Нехай заходять.
Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все вмить стає таким, як раніше, багато років тому. Дружба поновлюється, неторкана, ніби її й не переривали. «Іноді, але не зараз». Коллема Веста було майже годі впізнати. Волосся в нього повипадало потворними клаптями. Лице зморщилося й трохи пожовтіло. Форма висіла мішком на його кістлявих плечах, забруднена довкола комірця.
Він прочовгав до кімнати, зігнувшись, як старий дід, і сильно спираючись на ціпок. Передусім він скидався на ходячий труп.
Ґлокта, звісно, очікував побачити щось подібне, зважаючи на те, що розповідала йому Арді. Та хворобливий шок розчарування й жаху, що його він відчув від цього видовища, однаково заскочив його зненацька. «Це все одно що повернутися туди, де часто був щасливий у юності, і побачити, що це місце геть зруйновано. Смерті. Вони стаються щодня. Скільки життів я зруйнував власноруч? То чому ж саме з цим так важко змиритися?» І важко таки було. Ґлокта зрозумів, що незграбно підводиться зі стільця і з болем кидається вперед, неначе зібрався чимось допомогти.
— Ваше Преосвященство. — Голос у Веста був крихкий і нерівний, як бите скло. Він кволо спробував усміхнутися. — Чи, мабуть… мені варто звати вас братом.
— Весте… Коллеме… приємно тебе бачити.
«І приємно, і жахливо водночас».
За Вестом до кабінету ввійшла зграйка офіцерів. «Я, звісно, пам’ятаю чудово обізнаного лейтенанта Джеленгорма, тільки він тепер майор. І Брінт також став капітаном завдяки швидкому просуванню друга по службі. Маршала Кроя ми знаємо й любимо за Закритою Радою. Вітаю всіх із підвищеннями». В ар’єргарді йшов іще один чоловік. Худорлявий, зі слідами жахливих опіків на обличчі. «Але ми вже точно не маємо ставити огидну фізичну ваду йому на карб». Кожен із них нервово супився на Веста, неначе готовий кинутися вперед, якщо він раптом повалиться на підлогу. Натомість він причовгав до круглого столу і з дрожем опустився на найближчий стілець.
— Мені слід було прийти до тебе, — сказав Ґлокта. «Слід було прийти до тебе набагато раніше».
Вест іще раз спробував усміхнутися. Вийшло ще бридкіше, ніж перед цим. У нього не було кількох зубів.
— Дурниці. Я знаю, який ти зараз заклопотаний. А сьогодні почуваюся набагато краще.
— Добре, добре. Це… добре. Чи можу я щось роздобути для тебе? — «Хоча що тут зарадить?» — Що завгодно.
Вест похитав головою.
— Не думаю. Ось цих джентльменів ти, звісно, знаєш. Окрім сержанта Пайка.
Обпечений чоловік кивнув Ґлокті.
— Радий знайомству.
«Знайомству з людиною, скаліченою ще сильніше за мене? Завжди».
— До мене дійшли… радісні новини від сестри.
Ґлокта скривився, майже не в змозі поглянути в очі давньому другові.
— Я, звісно, мав би просити дозволу в тебе. І, безперечно, попросив би, якби на це був час.
— Розумію. — Вест не відривав блискучого погляду від його очей. — Вона пояснила все. Я тішуся, знаючи, що про неї добре дбатимуть.
— У цьому можеш не сумніватись. Я постараюся. Її більше ніхто ніколи не скривдить.
Виснажене лице Веста скривилося.
— Добре. Добре.
Він злегка потер один бік обличчя. Нігті в нього були чорні, обрамлені засохлою кров’ю, неначе відлущувалися від плоті.
— Завжди доводиться платити, еге ж, Занде? За свої дії.
Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око.
— Здається, що так.
— Я втратив частину зубів.
— Бачу й можу поспівчувати. Суп, на мою думку…
«На мою думку, просто огидний».
— Майже… не можу ходити.
— І через це я теж співчуваю. Ціпок буде тобі найкращим другом.
«І мені, гадаю, невдовзі теж».
— Я — жалюгідний кістяк того, чим колись був.
— Направду відчуваю твій біль.
«Направду. Мало не гостріше за власний».
Вест поволі захитав зів’ялою головою.
— Як ти можеш це терпіти?
— Потроху, мій давній друже. По змозі уникай сходів і завжди уникай дзеркал.
— Мудра порада. — Вест кашлянув. Кашель вийшов лункий, просто з-під ребер. Він шумно ковтнув. — Здається, мій час добігає кінця.
— Аж ніяк! — Ґлокта на мить простягнув руку, неначе зібрався покласти її на зморщене плече Веста, втішити його. І ніяково прибрав її. «Не підходить вона для таких речей».
Вест облизав голі ясна.
— Отак і йде більшість із нас, хіба ні? Без останніх атак. Без миті слави. Ми просто… повільно розпадаємося.
Ґлокта хотів би сказати щось оптимістичне. «Але ці дурниці долинають з інших вуст, не схожих на мої. Молодших, гарніших, певно, з усіма зубами на місці».
— Ті, хто гинуть на полі бою, в певному розумінні є рідкісними щасливчиками. Вічно молоді. Вічно славні.
Вест поволі кивнув.
— Мої вітання рідкісним щасливчикам…
У нього закотились очі, він хитнувся, а тоді повалився набік. Джеленгорм кинувся вперед першим і впіймав Веста, перш ніж той торкнувся підлоги. Вест обм’як на руках у здорованя, і на підлогу потекла довга ниточка рідкого блювотиння.
— Вертаймо до палацу! — різко наказав Крой. — Негайно!
Брінт швидко розчахнув двері, тимчасом як Джеленгорм і Крой витягнули Веста з кімнати, поклавши його руки собі на плечі. Його безвільні чоботи черкали по підлозі, а ряба голова гойдалася з боку в бік. Ґлокта провів їх поглядом, безпорадно стоячи з напівроззявленим беззубим ротом, неначе зібрався заговорити. Неначе хотів побажати другові удачі, здоров’я чи гарного дня. «Однак жодне з цих побажань, здається, не пасує до цих обставин».
Двері грюкнули, зачинились, і Ґлокта витріщився на них. У нього затріпотіла повіка, він відчув вологу на щоці. «Це, звісно, не сльози співчуття. Не сльози скорботи. Я нічого не відчуваю, нічого не боюся, нічим не переймаюся. Те, що могло ридати, з мене вирізали в імператорських в’язницях. Це лише солона вода, не більше. Звичайний зламаний рефлекс понівеченого обличчя. Прощавай, брате. Прощавай, мій єдиний друже. І прощавай, привиде прекрасного Занда дан Ґлокти. Від нього не залишилося нічого. Усе це, звісно, на краще. Людина в моєму становищі не може дозволити собі слабкостей».