Він різко вдихнув і витер обличчя тильним боком долоні. Пошкандибав до письмового столу, сів, швидко опанував себе, в чому йому допоміг раптовий напад болю в безпалій нозі. Ґлокта перевів увагу на документ. «Зізнання, невиконані завдання, всі нудні державні справи…»
Він підвів погляд. Від тіні за однією з високих книжкових шаф відділилась якась постать і ступила в кімнату, склавши руки на грудях. Чоловік із обпеченим обличчям, який прийшов разом з офіцерами. Вочевидь, залишився, поки вони виходили в тій метушні.
— Сержант Пайк, так? — нахмурившись, стиха запитав Ґлокта.
— Це ім’я, яке я прибрав собі.
— Прибрали?
Пошрамоване обличчя перекосилося в пародії на усмішку. «Навіть жахливіше за моє, якщо таке можливо».
— Якщо ви мене не впізнаєте, це й не дивно. Коли я був там перший тиждень, у кузні стався нещасний випадок. В Енґлії нещасні випадки трапляються часто.
«В Енґлії? Цей голос… у цьому голосі є щось таке…»
— Все одно глухо? Може, мені підійти ближче?
Чоловік без попередження перескочив через усю кімнату. Поки Ґлокта ще підбирався зі стільця, він кинувся на той бік столу. Вони повалилися на підлогу разом у хмарі летючого паперу. Ґлокта опинився внизу і вдарився потилицею об камінь. Дух із нього вилетів із протяжним, змученим хрипом.
Він відчув, як його шиї злегка торкнулася сталь. Обличчя Пайка перебувало щонайбільше за кілька дюймів від його власного, і строкату масу опіків тепер можна було розглянути в особливо огидних деталях.
— А тепер? — процідив Пайк. — Є щось знайоме?
Ґлокту накрило хвилею впізнавання, схожою на потік крижаної води, і він відчув, як у нього затріпотіло ліве око. «Звісно, він змінився. Цілковито, докорінно змінився. Однак я його впізнаю».
— Ревс, — видихнув він.
— Саме так. — Ревс говорив різко, з похмурим вдоволенням.
— Ти вижив, — прошепотів Ґлокта — спершу із зачудуванням, а тоді — з дедалі сильнішою веселістю. — Ти вижив! Ти набагато витриваліший, аніж я думав! Набагато, набагато витриваліший.
Ґлокта зареготав, і по його щоці знову потекли сльози.
— Що смішного?
— Все! Тобі варто оцінити іронію долі. Я здолав стільки могутніх ворогів, а ножа мені до горла приставив Салем Ревс! Найглибше ріже клинок, якого не очікуєш, так?
— Глибших порізів, ніж зараз, ти не дочекаєшся.
— Тоді ріж, друзяко, я готовий. — Ґлокта закинув голову назад і витягнув шию, притиснувши її до холодного металу. — Я вже давно готовий.
Ревсова рука, що тримала руків’я ножа, заворушилася. Його обпечене лице затремтіло, а очі в рожевих очницях примружилися, перетворившись на блискучі щілини. «Зараз».
Строкаті губи Ревса оголили зуби. У нього в шиї виділилися сухожилки: він приготувався змахнути клинком. «Зроби це».
Ґлокта швидко й шумно задихав, йому залоскотало горло від приємного передчуття. «Ось, нарешті… зараз…»
Але Ревсова рука не ворухнулась.
— І все-таки ти вагаєшся, — прошепотів Ґлокта крізь голі ясна. — Звісно, не з милосердя, не зі слабкості. Усе це з тебе виморозили, еге ж? В Енґлії. Ти зволікаєш, бо розумієш, що за весь цей час, поки ти мріяв мене вбити, тобі ніколи не думалося про те, що буде далі. Чого ти досягнеш насправді всією своєю витримкою? Всіма своїми хитрощами й зусиллями? Чи полюватимуть на тебе? Чи відішлють назад? Я можу запропонувати тобі незмірно більше.
Розтоплене обличчя Ревса нахмурилося ще сильніше.
— А що ти міг би мені дати? Після цього?
— О, це — дрібниця. Я мучуся від удвічі сильнішого болю та вдесятеро більшого приниження, коли встаю вранці з ліжка. Така людина, як ти, може бути мені дуже корисною. Така… витривала людина, якою виявився ти. Людина, яка втратила все, зокрема всі моральні принципи, все милосердя, весь страх. Ми обидва втратили все. Ми обидва вижили. Ревсе, я розумію тебе так, як ніхто ніколи не зможе зрозуміти.
— Тепер мене звати Пайк.
— Звісно. Дай мені підвестися, Пайку.
Ніж поволі віддалився від Ґлоктиного горла. Над ним стояв чоловік, який був Салемом Ревсом, і хмурився. «Хто міг би передбачити всі можливі повороти долі?»
— То підводься.
— Це легше сказати, ніж зробити.
Ґлокта кілька разів судомно вдихнув, а тоді, загарчавши від великої болючої натуги, перекотився і став накарачки. «Героїчне звершення, далебі». Поволі перевірив кінцівки, кривлячись, коли клацали його викручені суглоби. «Ніщо не зламане. Принаймні не зламане більше, ніж зазвичай». Простягнув руку і двома пальцями взявся за держак упалого ціпка, а тоді потягнув його до себе поміж розкиданих паперів. Відчув, як вістря клинка втискається йому в спину.
— Не тримай мене за дурня, Ґлокто. Якщо спробуєш щось утнути…
Він схопився за край столу й підтягнувся.
— Ти виріжеш мені печінку й усе інше. Не турбуйся. Я занадто скалічений, щоб спробувати втнути щось страшніше, ніж обісратися. Проте можу дещо тобі показати. Певен, що ти це оціниш. Якщо ж я помиляюся, то… можеш розітнути мені горло трохи згодом.
Ґлокта, похитуючись, вийшов за важкі двері свого кабінету. Пайк тримався зовсім поряд із його плечем, наче тінь, ретельно ховаючи ніж від чужих очей.
— Стійте, — різко наказав він двом практикам у передпокої й пошкандибав далі, минаючи насупленого секретаря за величезним столом.
Ґлокта вийшов до широкого коридору, що проходив крізь серце Будинку питань, а тоді пошкандибав швидше, цокаючи ціпком по кахлях. Було боляче, та він закинув голову назад і холодно скривив вуста. Краєчком ока він бачив, як клерки, практики, інквізитори кланяються, плавно відступають і зникають. «Як же вони мене бояться! Більше за будь-кого іншого в Адуа, і недарма. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним!» Його нога, шия, ясна. Вони залишилися такими, якими були завжди. «І будуть завжди. Звісно, якщо мене не катуватимуть знову».
— Маєш гарний вигляд, — кинув через плече Ґлокта. — Якщо не брати до уваги жахливі опіки на обличчі, звісно. Ти схуд.
— Таке буває від сильного голоду.
— А й справді, а й справді. Я добряче схуд у Гуркулі. І не лише через те, що з мене вирізали. Сюди.
Вони повернули й увійшли у важкі двері, обабіч яких стояли насуплені практики, проминули відчинені ворота із залізного пруття. Ввійшли до довгого коридору без вікон, що невпинно хилився донизу, занадто мало освітлений і повний повільних тіней. Стіни були оштукатурені й побілені — щоправда, відносно давно. У цьому місці відчувалась якась убогість і запах вологи. «Як і завжди». Цокання Ґлоктиного ціпка, його важке дихання, шурхіт його білого плаща — все це померло у студеному вологому повітрі.
— Знаєш, якщо ти мене вб’єш, задоволення це тобі не принесе.
— Це ми ще побачимо.
— Сумніваюся. Я навряд чи був винен у твоїй маленькій поїздці на північ. Може, роботу й виконував я, та накази віддавали інші.
— Вони мені друзями не були.
Ґлокта пирхнув.
— Ой, прошу… Друзі — це ті, до кого людина вдає любов, щоб зробити життя стерпним. Такі люди, як ми, не мають потреби в таких витребеньках. Нас вимірюють ворогами.
«А ось мої вороги». Він натрапив на шістнадцять сходинок. «Отой старий, знайомий сходовий марш». Ті сходинки вирізали із гладенького каменю, і ближче до центру вони були трішки потерті.
— Сходи. Трикляті сходи. Якби мені дали покатувати одну людину, знаєш, хто це був би? — Обличчя Пайка перетворилося на один невиразний шрам. — Що ж, не зважай.