Лоґен хутко йшов похилими вулицями, пробираючись крізь юрби з опущеною головою та в каптурі. Руки він тримав стисненими в кулаки по боках, щоб ніхто не побачив кукси відтятого пальця. Меч, який подарував йому Баяз, Лоґен ніс закутаним у ковдру на спині, під клунком — так, щоби зброя нікого не збентежила. І все одно йому поколювало плечі на кожному кроці. Він так і чекав, коли хтось крикне: «Це ж Кривава Дев’ятка!» Чекав, коли народ із нажаханими обличчями побіжить і закричить, кидаючи в нього сміттям.
Однак цього ніхто не робив. Одна з багатьох недоречних тут постатей геть не дивувала в цьому вогкому хаосі, а якщо його хтось і знав тут, то не шукав. Найпевніше, всі чули, буцімто він возз’єднався з землею десь далеко, та ще й зраділи цьому. Втім, безглуздо було зоставатися тут довше, ніж потрібно. Він підійшов до офіцера Союзу, який, судячи з вигляду, міг чимось керувати, скинув каптур і спробував усміхнутися.
Відповіли йому на це насмішкуватим поглядом.
— Роботи для тебе в нас нема, якщо ти шукаєш саме її.
— У вас нема такої роботи, як мені треба.
Лоґен простягнув листа, якого дав йому Баяз.
Офіцер розгорнув його і проглянув. Насупився й перечитав. А тоді з сумнівом поглянув на Лоґена, ворушачи вустами.
— Ну, що ж, розумію…
Він показав на юрбу молодиків, які стояли за кілька кроків від них, збентежені й невпевнені, жалюгідно зібравшись докупи під дощем, що почав набирати сили.
— Сьогодні по обіді на фронт відбуває колона підкріплень. Можеш вирушити з нами.
— Атож.
Підкріплення з цих наляканих хлопчаків явно буде не бозна-яке, та для нього це не мало значення. Його не надто обходило, з ким їхати, аби тільки в той бік, де Бетод.
Обабіч дороги під гучні звуки миготіли дерева — тьмяно-зелені й чорні. Під ними ховалося багацько тіней. А може, й багацько несподіванок. Мандрувати в такий спосіб було непросто. Боліли руки через те, що треба було постійно триматися за поруччя, а ще більше боліла дупа через підскакування й сіпання на тому твердому сидінні. Однак вони мало-помалу наближалися до мети, і Лоґен гадав, що це найголовніше.
Позаду їхали інші вози, що тягнулись уздовж дороги повільною вервечкою, перевантажені людьми, харчами, одягом, зброєю та всім потрібним для війни. На кожному був запалений ліхтар, що висів ближче до передка, тож у тьмяному присмерку гойдалася вервечка вогнів, що спускалася в долину й підіймалася віддаленим схилом, позначаючи дорогу, якою вони проїжджали ліс.
Лоґен повернувся і глянув на хлопців із Союзу, які збилися в купу біля передка воза. Їх було дев’ятеро, і всі смикались і гойдались у такт підскакуванню осей воза, а також тримались якнайдалі від Лоґена.
— Бачив коли-небудь на людині такі шрами? — пробурчав один, не здогадуючись, що Лоґен знає їхню мову.
— А хто це взагалі?
— Без поняття. Мабуть, північанин.
— Та бачу, що північанин, бовдуре. Я про те, що він робить тут, із нами.
— Може, він розвідник.
— Здоровезний, як на розвідника, нє?
Лоґен усміхнувся сам собі, дивлячись на дерева, які минав. Він відчував прохолодний вітерець на обличчі, запах туману, землі, студеного вологого повітря. Нізащо не подумав би, що радітиме поверненню на Північ, але він йому радів. Добре було, довго провештавшись на чужині, опинитися в місці, правила якого знаєш.
Вони вдесятьох отаборилися на дорозі. Одна компанія з багатьох, що розсіялися по лісу, не відходячи далеко від своїх возів. Дев’ятеро хлопців з одного боку великого багаття, на якому булькав казанок із супом, випускаючи пару з чудовим запахом. Лоґен дивився, як хлопці його помішують, розмовляють між собою про домівку, про майбутнє і про те, як довго вони тут будуть.
За якийсь час один із них заходився розливати їжу по мисках і роздавати їх присутнім. Закінчивши з усіма іншими, поглянув на Лоґена, а тоді наповнив іще одну миску. Підбрів до нього так, ніби наближався до клітки з вовком.
— Гм… — Миску хлопець тримав на відстані витягнутої руки. — Суп?
Він широко роззявив рота й показав на нього вільною рукою.
— Дякую, друже, — сказав Лоґен, узявши миску, — та я знаю, куди його лити.
Хлопці всі як один витріщилися на нього з тривогою на обличчях, освітлених мерехтливим жовтим сяйвом, із віддаленого боку вогню. Коли він заговорив їхньою мовою, їхні підозри щодо нього стали ще сильнішими.
— Ти балакаєш спільною? І мовчав про це, так?
— Мій досвід показує, що краще здаватися меншим, ніж насправді.
— Твоя воля, — відповів хлопчина, який дав йому миску. — То як тебе звати?
Лоґен на мить замислився, чи не вигадати йому щось. Якесь нікчемне ім’я, про яке ніхто не міг чути. Але він той, хто він є, і рано чи пізно його хтось упізнає. Та й брехати він ніколи не вмів.
— Мене звуть Лоґен Дев’ятипалий.
Хлопці явно нічого не відчули. Вони ніколи не чули про нього, та й звідки могли почути? Це ж купка фермерських синів іздалеку, із сонячного Союзу. Вигляд у них був такий, наче вони власні імена ледве знали.
— Чого ти тут? — запитав один із них.
— Того ж, що й ви. Приїхав убивати. — Тут хлопці трохи збентежилися. — Не вас, не турбуйтеся. Мені треба де з ким розквитатися. — Він кивнув далі вздовж дороги. — З Бетодом.
Хлопці перезирнулись, а тоді один із них стенув плечима.
— Що ж… Мабуть, головне, щоб ти був на нашому боці. — Він підвівся й витягнув зі свого клунка пляшку. — Хочеш випити?
— Ну, що ж… — усміхнувся Лоґен і простягнув склянку. — Ще ніколи від такого не відмовлявся.
Він осушив склянку одним ковтком і прицмокнув губами, відчувши, як напій зігріває йому горлянку. Хлопець налив йому ще.
— Дякую. Тільки не наливай мені забагато.
— Чому? — спитав хлопчина. — Тоді ти нас повбиваєш?
— Повбиваю? Якщо вам пощастить.
— А якщо ні?
Лоґен усміхнувся, не відриваючись від кухля.
— Заспіваю.
Тут хлопак усміхнувся, а один із його товаришів засміявся. За мить йому зі свистом влучила в бік стріла, і він закашляв кров’ю собі на сорочку, а пляшка впала на траву і з неї в пітьмі з булькотом полилося вино. Ще в одного хлопця стріла застрягла у стегні. Він сидів, застигнувши на місці, й витріщався на неї.
— Звідки це…
А тоді всі закричали, намагаючись знайти зброю чи падаючи долілиць. Продзижчало ще кілька стріл. Одна зі стукотом упала в багаття, здійнявши зливу іскор.
Лоґен вихлюпнув свій суп, підхопив меч і побіг. Дорогою наскочив на одного із хлопців так, що той упав долілиць, послизнувся сам і ковзнув, випростався і дременув до дерев, із яких вилетіла стріла. Треба було або бігти просто на них, або тікати, і він зробив вибір не думаючи. Часом не надто важить, який вибір зробити — головне зробити його швидко й не змінювати. Примчавши до дерев, Лоґен побачив одного з лучників: його бліда шкіра майнула в темряві, коли він потягнувся до нової стріли. Лоґен витягнув із побитих піхов меч Творця і проревів бойовий клич.
Найпевніше, лучник міг би скористатися стрілою, перш ніж Лоґен на нього наскочив, але це було б ризиковано, та й, зрештою, йому забракло відваги постояти там і зачекати. Мало хто здатен оцінити свої можливості як годиться, коли до нього мчить смерть. Чолов’яга запізніло кинув лука й розвернувся, щоб побігти, а Лоґен рубонув його по спині, щойно той ступив один-два кроки, і лучник із криком полетів у кущі. Чоловік сяк-так перевернувся лицем догори, заплутавшись у підліску, закричав і спробував намацати ніж. Лоґен здійняв меч, щоб закінчити роботу. Відтак із рота лучника бризнула кров, і він затремтів, відкинувся назад і стих.