Тож Лоґен прокашлявся й гукнув:
— Ви там не стріляйте і взагалі!
За кілька кроків ліворуч від нього спрацювала тятива, і стріла з арбалета з глухим ударом врізалася в дерево. Лоґен пригнувся до мокрої землі.
— Не стріляйте, я сказав!
— Хто там?
— Це я, Дев’ятипалий!
Мовчання.
— Північанин, який їхав на возі!
Запала довга тиша. Дехто зашепотів.
— Гаразд! Тільки виходь поволі й тримай руки так, щоб ми їх бачили!
— Добре! — Лоґен розпрямився й потихеньку вийшов із-поміж дерев, задерши руки вгору. — Тільки не стріляйте в мене, згода? Ви самі обіцяли!
Він пішов до вогню, розкинувши руки і кривлячись від думки про те, що може щохвилини дістати стрілу в груди. Впізнав обличчя хлопців, яких бачив раніше, а ще — офіцера, який командував колоною забезпечення. Кілька з них не зводили з нього арбалетів, поки він неквапом ішов по тимчасовому парапету і спускався до окопу. Викопали його перед вогнем, але не надто добре, і на його дні утворилася велика баюра.
— Куди ти в біса дівся? — сердито поцікавився офіцер.
— Вистежував тих, хто напав на нас сьогодні.
— І що, спіймав? — запитав один із хлопців.
— Авжеж.
— І що?
— Вони мертві, — Лоґен кивнув на баюру на дні ями. — Тож вам не треба спати у воді. Той суп іще зостався?
— Скільки їх було? — різко спитав офіцер.
Лоґен поворушив жаринки в багатті, але казанок виявився порожнім. Клята його удача!
— П’ятеро.
— Ти, сам-один, пішов на п’ятьох?
— Спершу їх було шестеро, та одного я вбив на початку. Він десь отам між деревами. — Лоґен витягнув зі свого клунка окраєць хліба й потер ним казанок ізсередини — спробував принаймні помастити його жиром із м’яса. — Я почекав, доки вони заснули, і битися віч-на-віч довелося тільки з одним. Гадаю, мені просто завжди так таланило.
Та почувався він не таким уже й щасливчиком. У світлі від вогню було видно, що його рука досі заквецяна кров’ю. Темна кров потрапила Лоґенові під нігті, засохла в борознах на його долоні.
— Завжди таланило.
Офіцера це, вочевидь, не переконало.
— Звідки нам знати, що ти не один із них? Що ти не шпигував за нами? Що вони тепер не чекають отам, коли ти даси їм знак, що ми вразливі?
— Та ви всю дорогу були вразливі, — пирхнув Лоґен. — Але запитання слушне. Я думав, що ви можете його поставити. — Він витягнув із-за паска парусинову торбу. — Тому й приніс вам оце.
Офіцер, нахмурившись, простягнув руку до торби, потрусив її, щоб розкрити, й підозріливо зазирнув усередину. Ковтнув.
— Їх, як я вже казав, було п’ятеро. Тому там десять великих пальців. Тепер ти задоволений?
Офіцер, здавалося, відчував радше нудоту, ніж задоволення, проте кивнув, міцно стуливши вуста, і повернув торбу Лоґенові, тримаючи її на відстані витягнутої руки.
Той похитав головою.
— Залиш її собі. У мене нема середнього пальця. А великі всі на місці.
Віз хитнувся й зупинився. Останню милю чи дві вони не їхали, а повзли. Тепер дорога — якщо цим словом можна було назвати море багнюки — була захаращена безпорадними людьми. Вони із чваканням пересувалися з одного сухого місця до іншого, петляючи під ріденьким дощиком між безліччю застряглих возів і нещасних коней, стосами ящиків і бочок та підозріло похилих наметів. Лоґен бачив, як компанія забрьоханих хлопців силкувалася зрушити з місця фургон, який по осі коліс застряг у багні, — без особливого успіху. Це було все одно що бачити, як армія поволі тоне в болоті. Величезна кораблетроща на землі.
Тепер Лоґенових попутників зосталося семеро; вони були згорблені, худі й, здавалося, неабияк стомились від безсонних ночей і негоди на шляху. Один загинув, а ще одного вже відправили назад до Уффріта зі стрілою в нозі. Не найкращий початок мандрів на Півночі, та Лоґен сумнівався, що далі буде краще. Він зліз із задка воза, вгрузнувши чобітьми в добре второвану багнюку, вигнув спину й потягнув зболілі ноги, а тоді стягнув свій клунок.
— Ну, удачі, — кинув Лоґен хлопцям. Жоден із них не заговорив.
Після того нічного нападу вони до нього майже не говорили. Найпевніше, їх збентежила та історія з великими пальцями. Втім, на думку Лоґена, вони дешево відбудуться, якщо не побачать тут нічого страшнішого. Він знизав плечима, розвернувся й почалапав крізь багнюку.
Просто попереду офіцерові з колони забезпечення читав мораль високий похмурий чолов’яга в червоній формі, найбільше схожий на головного серед цього гармидеру. За хвилину Лоґен його впізнав. Вони сиділи разом на бенкеті в зовсім іншому середовищі й розмовляли про війну. Тепер цей чоловік здавався старшим, худорлявішим, міцнішим. Його лице було сильно насуплене, а мокре волосся добряче посивіло, проте, зобачивши, що поряд стоїть Лоґен, він усміхнувся й підійшов до нього, простягнувши руку.
— Ради мертвих, — промовив він гарною північною мовою, — доля вміє пожартувати. Я тебе знаю.
— І я тебе.
— Дев’ятипалий, так?
— Правильно. А ти Вест. Із Енґлії.
— Так і є. Вибач, що не можу влаштувати тобі ліпший прийом, та армія дісталася сюди лише вчора чи позавчора, і порядку, як бачиш, у нас іще немає. Не туди, придурку! — гримнув він на візника, який намагався проїхати між двома іншими возами, хоча місця між ними явно було замало. — У цій клятій країні взагалі є літо?
— Воно перед тобою. А зими ти хіба не бачив?
— Гм. Ти маєш рацію. А що тебе сюди привело?
Лоґен вручив Вестові листа. Вест зігнувся, щоб уберегти його від дощу, й насуплено прочитав.
— Підпис — лорд-камергер Хофф, так?
— А це добре?
Вест віддав листа і скривив губи.
— Гадаю, може бути по-різному. Це означає, що ти маєш могутніх друзів. Або могутніх ворогів.
— А може, і тих, і тих.
Вест усміхнувся.
— Як на мене, вони завжди вкупі. Ти приїхав битися?
— Так.
— Добре. Нам завжди стане у пригоді людина з досвідом. — Вест подивився, як рекрути злізають із возів, і протяжно зітхнув. — У нас досі забагато зелених. Йди до решти північан.
— Із вами є північани?
— Так, і їх щодня більшає. Здається, багато з них не надто раді правлінню свого короля. Зокрема його домовленості із шанка.
— Домовленості? Із шанка? — Лоґен насупився. Він нізащо не подумав би, що навіть Бетод може так низько впасти, та це було далеко не першим розчаруванням у його житті. — На його боці б’ються плоскоголові?
— Однозначно. У нього плоскоголові, а в нас північани. Світ — дивне місце, далебі.
— Це вже точно, — похитав головою Лоґен. — Скільки їх у вас?
— Здається, за останніми підрахунками — душ із триста, хоча вони не надто тішаться, коли їх рахують.
— Тоді, мабуть, уважатиму, що їх триста один — якщо ви мене приймете.
— У них табір отам, на лівому фланзі. — Вест показав туди, де на тлі вечірнього неба темніли силуети дерев.
— Ясно. Хто їхній отаман?
— Такий собі Шукач.
Лоґен на одну довгу мить витріщився на співрозмовника.
— Такий собі хто?
— Шукач. Знаєш його?
— Можна й так сказати, — прошепотів Лоґен, і по його обличчю розтягнулась усмішка. — Можна й так сказати.
Швидко насували сутінки, а за ними швидко насувала ніч, і коли Лоґен підійшов до табору північан, ті саме розпалили велику ватру. Він бачив обриси карлів, які сідали обабіч багаття; на тлі полум’я їхні голови й плечі здавалися чорними. Чув їхні голоси та їхній сміх, який тепер, коли дощ припинився, гучно звучав у вечірньому затишші.
Лоґен уже давно не чув, щоб ціла юрба людей розмовляла лише північною, і ця мова звучала для нього дивно, хоч і була йому рідною. Це навіювало неприємні спогади. Натовпи кричать на нього, кричать на його підтримку. Натовпи кидаються в бій, радіють перемогам, тужать за загиблими. До нього звідкись доходив запах смаженого м’яса. Солодкий, насичений запах, від якого лоскотало в носі й бурчав живіт.