— Нас витягнув Тридуба, — сказав Шукач.
Тул кивнув.
— Вивів нас і перевів через гори, а тоді крізь усю Північ аж до самої Енґлії.
— І ви, певно, всю дорогу сварились, як старі баби?
Шукач усміхнувся Доу.
— Дехто дорогою нив.
— А де Тридуба зараз? — Лоґенові не терпілося перекинутися словом із тим старим.
— Він мертвий, — повідомив Мовчун.
Лоґен поморщився. Він здогадувався, що таке можливо, якщо вже Шукач за старшого. Тул кивнув великою головою.
— Загинув у бою. Вів атаку на шанка. Загинув у бою з тією істотою. Тим Страховидлом.
— Йобана зараза. — Доу сплюнув у землю.
— А що Форлі?
— Мертвий, — різко відповів Доу. — Пішов до Карлеона попередити Бетода, що з-за гір ідуть шанка. Кальдер наказав його вбити, просто заради сміху. Падлюка!
Він сплюнув іще раз. Доу — він такий, завжди любив плюватися.
— Мертвий. — Лоґен похитав головою. Форлі мертвий і Тридуба мертвий — шкода, хай йому грець. Але ще не так давно він гадав, що вони всі возз’єдналися з землею, тож четверо живих — це в певному розумінні все одно було вельми незле. — Що ж. Вони обидва були славними людьми. Одними з найкращих, та й померли, здається, гідно. Принаймні як на людей.
— Так, — погодився Тул і підняв кухоль. — Цілком гідно. За мертвих.
Усі випили мовчки, а Лоґен, відчувши смак пива, прицмокнув губами. Надто давно його тут не було.
— Отже, минув рік, — пробурчав Доу. — Ми декого вбили й збіса багато ходили, а ще бились у збіса великому бою. Втратили двох і здобули нового отамана. А що за чортівнею займався ти, Дев’ятипалий?
— Ну… тут ціла історія. — Лоґен замислився, яка саме, і зрозумів, що не знає напевне. — Я гадав, що шанка здолали вас усіх, бо життя навчило мене очікувати найгіршого, тож пішов на південь і натрапив на одного чаклуна. Пішов із ним у такі собі мандри, за море і ще далі, по певну річ, а коли ми дісталися куди треба… її там не було.
Тепер, коли він вимовив усе це вголос, це звучало доста божевільно.
— Яку річ? — запитав Тул, аж скривившись від спантеличення.
— А знаєш що? — Лоґен облизав зуби й відчув на них смак випивки. — Здається, я насправді й сам не знаю.
Всі перезирнулися так, ніби ніколи не чули такої придуркуватої історії, а Лоґен був змушений визнати: мабуть, таки не чули.
— Та зараз це вже не має значення. Виявляється, життя не таке паршиве, яким я його уявляв.
Лоґен товариськи плеснув Тула по спині.
Шукач надув щоки.
— Що ж, так чи інакше, ми раді, що ти повернувся. Тепер ти, мабуть, повернешся на своє місце?
— Своє місце?
— Перебереш владу на себе, хіба ні? Ну, тобто ти ж був отаманом.
— Колись, може, й так, але повертатися до цього не збираюся. Здається, ці хлопці цілком задоволені тим, що є.
— Але ж ти краще за мене знаєш, як вести людей за собою…
— Я в цьому не впевнений. Коли я був за старшого, це нікому великого добра не приносило, еге ж? Ані нам, ані тим, хто бився з нами, ані тим, проти кого ми билися. — Лоґен згорбив плечі, згадавши минуле. — Якщо хочеш, я даватиму поради, але сам волів би йти за тобою. Я вже накерувався, і не надто добре.
Шукач явно сподівався на інший кінець.
— Ну… якщо ти впевнений…
— Я впевнений. — Лоґен плеснув його по плечу. — Нелегко бути отаманом, еге ж?
— Так, — пробурчав Шукач. — Нелегко, хай йому грець.
— Та й, гадаю, чимало з цих хлопців раніше виступали проти мене й не надто раді бачити мене зараз.
Лоґен поглянув на суворі обличчя вздовж багаття, почув, як люди стиха перемовляються, згадуючи його ім’я — надто тихо, щоб зрозуміти, про що саме йдеться, та він здогадувався, що його не хвалять.
— Не турбуйся, коли почнуться бої, вони точно радітимуть, що ти з ними.
— Може, й так.
Страх як шкода, що йому доведеться вдатися до вбивств, щоб із ним почали хоча б вітатися. На нього з темряви визирали уважні очі, які швидко відверталися, коли Лоґен перехоплював їхній погляд. У вічі йому, по суті, дивилася всього одна людина. Здоровий хлопака з довгим волоссям біля середини багаття.
— Хто це такий? — спитав Лоґен.
— Хто саме?
— Отой хлопчина, який на мене дивиться.
— То Дрижак. — Шукач облизав загострені зуби. — Він, Дрижак, дуже сміливий. Бився з нами вже кілька разів, і б’ється він збіса добре. Передусім скажу тобі, що він людина хороша і ми йому завинили. А далі варто згадати, що він син Хрипія.
Лоґена накрило хвилею нудоти.
— Хто-хто?
— Його інший син.
— Хлопчисько?
— Усе те вже давно минуло. Хлопчиська виростають.
Це, може, й давно минуло, та ніхто нічого не забув. Лоґен бачив це відразу. Тут, на Півночі, ніщо ніколи не забувається, і він не мав би думати, ніби щось може забутися.
— Я мушу дещо йому сказати. Якщо нам доведеться битися разом… Я мушу дещо сказати.
Шукач поморщився.
— Можливо, краще не казати нічого. Деяких ран краще не чіпати. Поїж, а вранці поговори з ним. У денному світлі всі слова звучать справедливіше. А ще ти можеш вирішити цього не робити.
— Угу, — гмикнув Мовчун.
Лоґен підвівся.
— Найпевніше, ти маєш рацію, та краще вже зробити це…
— Ніж жити у страху перед цим. — Шукач кивнув на вогонь. — Лоґене, за тобою сумували, і це правда.
— За тобою теж, Шукачу. За тобою теж.
Він пішов крізь темряву, що смерділа димом, м’ясом і людьми, за спинами карлів, які сиділи біля вогню. Відчував, як вони горблять плечі й бурмочуть, коли він їх минає. Лоґен знав, про що вони думають. «Кривава Дев’ятка просто позаду мене, а це остання людина на світі, до якої варто повертатися спиною». Він усю дорогу бачив, як Дрижак спостерігає за ним, одне його холодне око визирає крізь довге волосся, а губи стискаються в сувору риску. Він витягнув ножа, щоб поїсти, та цим ножем було б так само зручно заколоти й людину. Лоґен сів навпочіпки біля Дрижака й подивився, як виблискує на лезі того ножа світло від вогню.
— То ти Кривава Дев’ятка.
Лоґен скривився.
— Так. Мабуть.
Дрижак кивнув, не зводячи з нього погляду.
— То он який із себе Кривава Дев’ятка.
— Сподіваюся, ти не розчарований.
— О ні. Я не розчарований. Приємно нарешті знати, яке в тебе лице.
Лоґен опустив погляд на землю, намагаючись зрозуміти, як на це відповісти. Що зробити руками, якого виразу надати обличчю, до яких слів удатися, щоб спробувати хоч трішечки залагодити провину.
— Важкі тоді були часи, — врешті промовив він.
— Важчі, ніж зараз?
Лоґен пожував губу.
— Ну, може, й ні.
— Гадаю, часи завжди важкі, — сказав Дрижак крізь зціплені зуби. — Це не виправдання для хрінових учинків.
— Правильно. Тому, що я накоїв, виправдань немає. Я цим не пишаюся. Не знаю, що ще можу сказати — скажу тільки, що сподіваюся, що ти зможеш про це забути і ми зможемо битися пліч-о-пліч.
— Буду з тобою чесним, — відповів Дрижак якимось натужним голосом — неначе силкувався не закричати, не заплакати, а може, не закричати й не заплакати водночас. — Важко просто взяти й забути про таке. Ти вбив мого брата, хоч і обіцяв йому милосердя, відтяв йому руки й ноги та прибив його голову до знамена Бетода.
Кісточки його пальців, які обхопили руків’я ножа, побіліли й затремтіли, і Лоґен зрозумів: Дрижак насилу стримується, щоб не вдарити його ножем у лице. Він не ставив цього Дрижакові на карб. Анітрохи.
— Після того мій батько вже ніколи не був такий, як колись. Він став геть порожній. Я багато років мріяв тебе вбити, Кривава Дев’ятко.
Лоґен неспішно кивнув.
— Що ж… Ти ніколи не будеш самотній у цій мрії.
Тепер він помітив, що з протилежного боку багаття на нього теж дивляться холодно. Насуплені обличчя в тіні, похмурі — в мерехтливому світлі. Він узагалі не знав цих людей, які були налякані до глибини душі чи плекали образи на нього. Величезний страх і сила-силенна образ. Людей, яким приємно було побачити його живим, Лоґен міг полічити на пальцях однієї руки. Навіть не маючи одного пальця. А це ж начебто ті, хто на його боці.