Налякати їх до смерті буде найкращим способом хутко й легко з усім упоратися. Тож Шукач спробував заговорити мов людина, якої слід боятись, а не як людина, що обсирається зі страху. Так, як міг би заговорити Лоґен. Хоч, може, це було страшніше, ніж йому потрібно. Тоді заговорить як Тридуба. Він був суворий, але справедливий, бажав усім якнайбільше добра.
— Ватажок серед вас? — прогарчав він.
— Це я, — прокректав старий із мечем. Обличчя в нього начисто обм’якло від потрясіння, коли він уздрів посередині майдану свого міста два десятки гарно озброєних чужинців. — Мене звати Латунь. А хто ви в біса такі?
— Я Шукач, а оце — Хардінг Мовчун, а здоровань — це Тул Дуру Грозова Хмара.
Дехто вирячив очі, а дехто забурмотів між собою. Вочевидь, вони вже чули ці імена.
— У нас тут п’ятсот карлів, і цієї ночі ми забрали у вас місто.
Тут кілька людей охнули й запищали. Карлів було радше двісті, та казати їм про це було безглуздо. Може, їм спаде на думку, що битися — це гарна ідея, а ще він не мав бажання рано чи пізно штрикнути жінку чи наразитися на те, щоб жінка його штрикнула.
— Нас набагато більше, куди не глянь, а ваші вартові всі як один зв’язані — ну, ті, кого ми не мусили вбивати. Деякі з моїх хлопців, і ви маєте знати, що я маю на увазі Чорного Доу…
— Це я.
Доу продемонстрував свій жаский усміх, і кілька людей із острахом відсунулися від нього так, ніби їм сказали, буцімто там сидить саме пекло.
— …Ну, вони були за те, щоб одразу підпалити ваші будинки й трохи повбивати. Поводитися так, як поводилися під проводом Кривавої Дев’ятки — розумієте, про що я?
Якась дитина трохи заплакала, мокро схлипуючи. Хлопчисько роззирнувся довкола, сікач у його руці задрижав, а темноволоса дівчина кліпнула й міцніше взялася за свої вила. Суть вони вловили, це вже точно.
— Але я подумав, що дам вам пристойний шанс на те, щоб здатися: у місті ж повно бабів, дітей і такого іншого. Моя сварка з Бетодом, а не з вами, люди. Союз хоче зробити з цього місця порт, привезти людей, матеріали і ще казна-що. Вони прибудуть сюди на своїх кораблях менш ніж за годину. Багацько людей. Це відбудеться незалежно від вашого дозволу. І от що я хочу сказати: ми можемо розібратися з усім криваво. Якщо ви такого хочете. Мертві знають, що ми набили собі в цьому руку. А ще ви можете відмовитися від зброї, якщо її маєте, а ми всі можемо порозумітися — гарненько і… як це там називається?
— Цивілізовано, — підказав Мовчун.
— Так. Цивілізовано. Що скажеш?
Старий пальцем мацав свій меч із таким виглядом, ніби йому більше хотілося спертися на свою зброю, а не помахати нею, і вдивився у стіни, з яких позирали вниз кілька карлів, і його плечі згорбилися.
— Здається, ти заскочив нас зненацька. Шукач, так? Я завжди чув, що ти розумний гад. Та й усе одно тут із вами майже ніхто не поборовся б. Бетод притьмом забрав кожного, хто міг тримати спис і щит. — Він оглянув жалюгідну юрбу позаду себе. — Жінок не займатимете?
— Не займатимемо.
— Тих, хто хоче, щоб їх не займали, — озвався Доу, хитро поглядаючи на дівчину з вилами.
— Не займатимемо, — прогарчав Шукач, строго зиркнувши на нього. — Я про це подбаю.
— Ну, то добре, — прохрипів старий, причовгав до Шукача і скривився, ставши на коліна і зронивши свій іржавий клинок біля його ніг. — Як на мене, ти кращий за Бетода. Гадаю, мені ще доведеться дякувати тобі за милосердя, якщо ти дотримаєш слова.
— Гм.
Шукач почувався не надто милосердним. Він сумнівався, що йому подякував би старигань, якого він убив на пристані, чи однорукий чоловік, проштрикнутий іззаду, або ж хлопчина з розтятим горлом, у якого вкрали ціле життя.
Поступово вийшла вперед і решта юрби й поскидала на купу свою зброю — якщо це можна було так назвати. Гора старих іржавих інструментів і непотребу. Хлопець підійшов останнім і з дзенькотом закинув свій сікач до всього іншого, налякано зиркнув на Чорного Доу, а тоді побіг назад, до інших, і схопився за руку темноволосої дівчини.
Вони стояли там із круглими очима, зібравшись на купу, і Шукач мало не занюхав їхній страх. Вони чекали, коли Доу та його карли заходяться рубати їх на місці. Чекали, коли їх заведуть до будинку, замкнуть, а сам будинок підпалять. Шукач уже бачив усе це. Тож він анітрохи на них не образився, коли всі вони збилися докупи, наче вівці, що стиснулися на полі взимку. Він учинив би так само.
— Гаразд! — різко промовив він. — Годі! Розходьтеся по хатах абощо. Союзники будуть тут іще до опівдня, і було би краще, якби вулиці були безлюдні.
Вони покліпали на Шукача, на Тула, на Чорного Доу й одне на одного. Вони сковтували і тремтіли, та ще бурмотіли подяки мертвим. Поволі розійшлися й розпорошилися, а тоді пішли кожне своїм шляхом. На превелику радість для всіх, пішли живими.
— Гарна робота, отамане, — шепнув Шукачеві на вухо Тул. — Тут би й сам Тридуба краще не впорався.
Із другого боку підкрався Доу.
— А стосовно жінок, якщо тебе цікавить моя думка…
— Не цікавить, — відказав Шукач.
— Ви не бачили мого сина?
Одна жінка додому не збиралася. Вона підходила то до одного, то до іншого чоловіка, мало не плачучи, з ошалілим від тривоги лицем. Шукач опустив голову й відвів погляд.
— Мій син, він був на варті біля води! Не бачили його? — Жінка смикнула Шукача за плащ і заговорила з дрожем і сльозами в голосі: — Прошу, скажіть: де мій син?
— Думаєш, я знаю, де хто є?! — гарикнув він їй у заплакане обличчя. Відійшов геть так, ніби мав купу важливих справ, хоча тим часом думав: «Боягуз ти, Шукачу, клятий паршивий боягуз». Оце так герой — вправно обвів круг пальця купку жінок, дітей і старих дідів.
Нелегке це діло — бути отаманом.
Ця шляхетна справа
Великий рів осушили на початку облоги, і від нього зосталася широка канава, повна чорної багнюки. У віддаленому кінці мосту, що вів через нього, працювали біля воза четверо вояків, які перетягували трупи до берега і скочували їх донизу. Трупи останніх оборонців, порізані та обгорілі, забризкані кров’ю і брудом. Дикі люди з-за річки Крінна далеко на сході, кудлаті й бородаті. Після трьох місяців сидіння за стінами Дунбрека їхні безвільні тіла здавалися жалюгідно зморщеними, жалюгідно змарнілими. Майже нелюдськими. Вестові важко було дуже радіти перемозі над такими нікчемними істотами.
— Вони так сміливо билися, — пробурмотів Джеленгорм, — що це якось прикро. Що вони так скінчили.
Вест побачив, як іще один труп у лахмітті скинули з берега на переплетену купу брудних кінцівок.
— Так закінчується більшість облог. Особливо для сміливих. Їх поховають там, у багні, а тоді рів знову наповнять водою. Над ними розіллються води Вайтфлоу, і вся їхня сміливість — чи несміливість — уже не матиме жодного значення.
Над двома офіцерами, які перетинали міст, височіла фортеця Дунбрек; чорні силуети її стін і веж скидалися на великі зяючі діри у важкому білому небі. Угорі кружляло кілька обшарпаних птахів. Ще кілька каркало на побитих бійницях.
Люди генерала Кроя подолали цю ж відстань за місяць: їм знов і знов давали криваву відсіч, але врешті вони прорвалися за важкі двері під невпинним дощем зі стріл, каміння й окропу. Ще один тиждень різанини в тісноті пішов на те, щоб подужати десяток кроків уздовж тунелю за мостом, сокирами й вогнем прорватися за другі ворота й нарешті заволодіти зовнішньою стіною. Оборонці мали всі переваги. Саме з розрахунком на це й було створено місто.