— Купіть ось це, паночку, ну, спробуйте, красунчику, це зілля стане вам у пригоді, воно духмяне, як троянди Нуміми, ви чаруватимете всіх жінок... Ось тільки спробуйте, молодий повелителю морів, юний принце...
Між крамарем і Ареном мов із-під землі виріс Яструб, запитуючи:
— Що за зілля? Хто кого чаруватиме?
— Ви не так мене зрозуміли! — зіщулився чоловічок, намагаючись накивати п'ятами. — Я не торгую чарівним зіллям, капітане! Я продаю тільки сиропи, які освіжають подих після пиятики або дурман-кореня, тільки сиропи, мій пане!
Здавалося, ще трохи і чоловічок впаде навколішки просто на брудний хідник. Мідне начиння на його таці забряжчало і загриміло, із деяких дзбанків вихлюпнулася липка та густа, як меляса, рідина рожевого та бузкового кольорів.
Не звертаючи більше уваги на лемент переляканого крамаря, Яструб дав йому спокій і повів Арена далі. Невдовзі людей поменшало, а крамниці стали і зовсім жалюгідними: тут продавали і жменю кривих цвяхів, і щербату ступу, і старий гребінь. Але ця вбогість уже не викликала в Арена відрази, натомість на багатшому кінці вулиці його пригнічувала навала речей, виставлених на продаж, дратував гармидер криків — купи! купи! Юнак зі зневагою пригадав набридливе чіпляння продавця пахощів і в його пам'яті постали прохолодні чисті вулиці свого рідного північного міста. Ніхто в Берилі, думав він, не став би отак плазувати перед чужинцем.
— Ну й мерзенний же тут люд! — промовив він уголос.
— Сюди, небоже, — анітрохи не звертаючи уваги на його слова, сказав Сокіл.
Звернувши під арку, прикрашену старими пошарпаними стягами, вони опинилися у провулку, що пхався вгору між високими будинками, а тоді знову вийшли на залитий сонцем майдан. Там був іще один базар із точнісінько такими самими крамничками і ятками.
На майдані яблуку було ніде впасти — просто на брудній бруківці скрізь непорушно сиділи чи лежали заціпенілі люди. Їхні обличчя мали якийсь дивний синюшний відтінок, а на вустах аж кишіла мушва, яка чомусь здалася Аренові схожою на розчавлену смородину.
— Як же їх багато! — тихо і квапливо промовив Яструб своїм власним голосом. Либонь, мага теж приголомшило побачене. Втім, коли Арен поглянув на свого супутника, то побачив лише байдужо-тупувате обличчя добродушного крамаря Сокола. Воно випромінювало незворушну безтурботність.
— А що сталося з цими людьми?
— Це дурман-зілля. Від нього глухнуть і німіють, а розум покидає тіло, пускаючись у далекі мандри. Та коли він знову вселяється у тіло, то потребує ще більше дурману. І ця пристрасть стає дедалі сильнішою, а життя — коротшим, бо ця гидота, крім усього іншого, ще й дуже отруйна. Спочатку у людини починають труситися руки і ноги, вона стає слутавою, а відтак і смерть не бариться.
Арен поглянув на жінку, котра сиділа, спершись спиною на нагріту сонцем стіну. Вона спробувала було зігнати мух із обличчя, але її рука безпорадно смикнулася, описала в повітрі дугу, так наче жінка раптом забула, чого вона хотіла, і заходила ходором, немов у судомах. Це трохи нагадувало якісь магічні жести, безглузді чари, у яких не було ані найменшого сенсу.
Сокіл теж подивився на жінку, проте його погляд не виказував жодних почуттів.
— Ходімо! — мовив він.
Вони перетнули майдан і опинилися біля крамнички, у якій порядкувала огрядна літня мішанка. Сонячне світло, пробиваючись крізь смугастий тент, зеленими, лимонними, червоними, блакитними і жовтогарячими смугами падало на розкладений на вітрині крам — сукні, хустки, плетені пояси. Скрізь танцювали різнобарвні сонячні зайчики, відбиваючись у крихітних дзеркальцях, якими був прикрашений високий, з плюмажем, капелюх жінки.
— Шовк, ситець, полотно, хутра, повсть, ґонтійська вовна, сеульська ґаза, шовки з Лорбанері! — виводила вона грубим голосом. — Агов, північні гості, ану скидайте свої сукмани! Ви що, сонця в небі не бачите? Ось, погляньте — хіба не варто купити таку річ у подарунок коханій, котра чекає у далекому Хавнорі? Це ж південний шовк, легкий, наче крила метелика! — вона спритно розгорнула перед мандрівниками сувій ніжно-рожевого шовку, гаптованого срібною ниткою.
— Та ні, панунцю, ми ж не збираємося свататися до королівни, — спробував було пожартувати Сокіл й одразу пошкодував про це, бо крамарка мало не заверещала: — То у що ж ви одягаєте своїх жінок — у мішковину? Чи, може, в парусину? От скнари! Навіть клаптика шовку не хочуть купити своїм бідним жінкам, котрі вічно мерзнуть серед ваших північних снігів! А ось річ якраз для них: чудова ґонтійська вовна, яка зігріє навіть у найхолоднішу зимову ніч! — і вона розправила над прилавком велику брунатно-жовту хустку, плетену з м'якої вовни, якою славляться північно-західні острови Земномор'я.