— Сюди, — показав Арен на прилеглу бічну вуличку, що відгалужувалася від майдану, і вже було кинувся туди, аж тут чаклун схопив юнака за руку. Арен озирнувся і побачив, що той чоловік, Хейр, намагається звестися на ноги. Ось він підвівся і, похитуючись, поплентався краєм площі, зовсім не зважаючи на колотнечу, що вирувала навколо. Часом він торкався здоровою рукою стін будинків, наче сподіваючись на їхню підтримку.
— Стеж за ним, — сказав Яструб, і вони пішли за Хейром назирці. Ніхто не перешкоджав їм, тож за якусь хвилину вони вже покинули торговище і мовчки рушили вниз вузенькою звивистою вуличкою.
Над їхніми головами мало не впритул одна до одної тулилися мансарди. Бруківка під ногами була слизькою від сміття і помиїв. Хейр чимчикував уже доволі жваво, хоча й досі тримався за стіни, наче сліпий. Переслідувачі майже дихали йому в потилицю, аби, бува, не загубити на якомусь із численних перехресть. Арена раптом охопив мисливський азарт. Він пильно стежив за кожним порухом, немов під час полювання на оленів у лісах Енладу. У його пам'яті чітко закарбовувалося обличчя кожного стрічного, він виразно розрізняв у солодкавому смороді міста запахи сміття, аромат ладану і квітів, гидкі міазми[2] гнилого м'яса.
Перетинаючи одну з широких велелюдних вулиць, Арен почув барабанний дріб, а тоді перед його очима з'явилася вервечка скутих одним ланцюгом оголених чоловіків і жінок. Вони йшли, похнюпивши голови, і їхні обличчя ховалися під брудними скуйовдженими патлами. За мить ця дивна процесія щезла за поворотом, а Яструб з Ареном, прямуючи за Хейром, вузькими сходами зійшли на крихітну порожню площу, де не було нікого, крім кількох жінок, котрі теревенили, стоячи біля фонтана.
Тут Яструб нарешті наздогнав Хейра і поклав руку йому на плече. Той здригнувся, наче ошпарений, і позадкував до важких дверей одного з будинків, що ховалася під різьбленим кам'яним козирком. Чоловік тремтів, як осиковий лист, і дивився на своїх переслідувачів невидющими очима загнаного звіра.
— Здається, тебе звуть Хейром? — запитав Яструб уже власним, невдаваним, голосом. Він говорив своїм звичним суворим тоном, хоча й намагався бути делікатним. Хейр мовчав, чи то не сприймаючи, чи то просто не чуючи запитання.
— Зроби мені ласку, — сказав Яструб.
Проте чоловік навіть не поворухнувся. Архімаг додав:
— Я заплачу тобі.
— Слоновою кісткою чи золотом? — нарешті мляво поцікавився Хейр.
— Золотом.
— Скільки?
— Справжній маг має знати ціну свого заклинання.
Почувши це, Хейр пополотнів, а тоді його обличчя на якусь мить ожило, хоча майже одразу по тому воно знову вкрилося полудою байдужості.
— Із цим покінчено, — сказав він, — покінчено назавжди.
Нараз його аж зсудомило від задушливого кашлю. Напад тривав доволі довго, але зрештою, відхаркнувши чорне мокротиння, Хейр випростався, похитуючись, як сновида, з таким виглядом, ніби все, про що вони тут щойно говорили, вивітрилося з його голови.
Арен, ніби зачарований, не зводив з нього погляду, вбачаючи в усьому, що відбувалося, якийсь особливий сенс. Хейр причаївся у неглибокому закапелку, що утворився між двома витесаними з каменю людськими фігурами, встановленими обабіч дверей будинку. Здавалося, що могутні рамена статуй знемагають під тягарем фронтону, а їхні наполовину вмуровані в стіну мускулясті тіла марно намагаються вирватися з кам'яних обіймів. Двері, що їх охороняла скульптурна варта, вже наскрізь прогнили, та й сам дім, що колись був розкішним палацом, виглядав страшенно занедбаним. Похмурі обличчя кам'яних велетнів порепалися від часу і поросли мохом. Поміж цих страшнуватих ідолів виснажена постать чоловічка, званого Хейром, видавалася особливо нужденною і беззахисною. Темні провалля його очей були такими ж порожніми, як і вікна занедбаного палацу. Він простягнув до Яструба понівечену руку і заскиглив: