Арен замовк. Вождь стежив за ним чорними непроникними очима, а тоді промовив:
— Отже, ви потрапили сюди випадково.
— Так. А ми ще й досі в Південних широтах?
— У Широтах? О ні. Острови...
Величним помахом тонкої засмаглої руки вождь накреслив у повітрі півколо з півночі на схід.
— Острови залишилися там, — промовив він. — Геть усі острови. — Відтак тим самим витонченим жестом обвів призахідне море перед ними — з півночі через захід на південь — і додав: — Це все море.
— А з якого острова походить ваш народ, мій пане?
— Ми не з острова. Ми — діти Відкритого моря.
Арен дивився на його розумне жваве обличчя, на велетенський пліт із храмом, оточеним високими ідолами, вирізьбленими зі стовбурів могутніх дерев. То були боги цього племені — напівдельфіни, напівриби, напівлюди, напівптахи... Потім він обвів поглядом плоти, на яких люди займалися своїми звичними справами: плели кошики і рогожі, різьбили щось із дерева, рибалили, готували їжу на кабицях, бавили дітей. Плотів було багато — щонайменше сімдесят, вони утворювали справжнє місто на поверхні води: над хатинами вдалині курився легкий димок, вітер розносив дзвінкі дитячі голоси... Так, по суті, це було звичайне місто, якщо не брати до уваги того, що під ногами його мешканців зяяла морська безодня.
— Невже ви ніколи не сходите на берег? — пошепки запитав юнак.
— Лише раз на рік. Тоді ми пливемо на Довгу Дюну. Рубаємо там ліс і лагодимо плоти. Ми робимо це восени, а тоді рушаємо на північ, услід за сірими китами. Зимуємо ми нарізно — кожен пліт плаває сам по собі. А навесні знову збираємося тут, у водах Балатрану: ходимо один до одного в гості, справляємо весілля, доки не настане пора Довгого Танцю. Тут починається Дорога Балатрану — потужна океанська течія, яка несе нас на південь. Всеньке літо ми мандруємо, здавшись на ласку хвиль, аж доки не побачимо, що Великі — так наш народ називає китів — повертають на північ. Тоді Й ми пускаємося слідом за ними і зрештою повертаємося до селища Емах — це на Довгій Дюні.
— Та це ж просто неймовірно, мій пане! — сказав Арен. — Я ніколи Не чув про таких людей, як ви. Моя батьківщина дуже далеко звідси. Однак і ми, мешканці острова Енлад, також танцюємо Довгий Танець напередодні літнього Сонцестояння.
— Але ви утоптуєте земну твердь — мабуть, для того, щоб вона була ще твердішою, — сухо зауважив вождь. — Натомість ми танцюємо над безоднею... — Він трохи помовчав і запитав: — Назви мені ім'я твого повелителя!
— Яструб, — відповів Арен. Вождь повторив почуте слово, але явно не мав жодного уявлення про те, що воно означає. І це було ще одним свідченням того, що його розповідь — щира правда! Ці люди й справді проводять усе своє життя у Відкритому Морі, далеко від будь-якої землі — так далеко, що навіть сухопутне птаство не долітає до цього незнаного на островах Земномор'я осереддя пустельних вод.
— Він був однією ногою в могилі, — сказав чоловік. — Тепер йому треба добре виспатися. А ти поки що повертайся на пліт Стара; я дам тобі знати, коли твій друг оклигає.
Вождь підвівся. Він почувався цілком упевненим у собі, хоча і досі остаточно не вирішив, як йому ставитися до Арена: як до рівного чи як до звичайного хлопчиська? Власне, в цій ситуації Арена більше влаштував би саме другий варіант, і він навіть утішився, що його відсилають геть, але за мить перед ним постала інша проблема: з'ясувалося, що течія віднесла плоти в різні боки на добрих сто кроків, і тепер між ними простиралися тихі води Відкритого моря.
— Доведеться плисти, — незворушно промовив вождь.
Арен пірнув у воду. Її прохолода приємно відсвіжала обпалену сонцем шкіру. Він доплив до найближчого плота, з якого за ним доброзичливо спостерігав гурт із кількох дітей та підлітків. Якась мала пропищала:
— Ти плаваєш, як риба, що потрапила на гачок.
— А як же мені плавати? — ввічливо поцікавився Арен, тамуючи образу. Звісно, він би ніколи не зміг сказати щось ущипливе такій крихітці, яка була схожою на тендітну витончену статуетку з червоного дерева.
— А он як! — крикнула вона і зграбно, немов маленький тюлень, пірнула у прозору мерехтливу воду. А десь через хвилину Арен почув її пронизливий голосочок і побачив чорну гладеньку голівку, що з'явилася над морською поверхнею за кількадесят кроків від нього.
— Тепер твоя черга, — звернувся до Арена юнак, який був, либонь, його ровесником, хоча зростом і статурою скидався радше на дванадцятирічного. То був доволі похмурий хлопчина із витатуйованим на спині блакитним крабом. Він пірнув, і решта дітлахів теж кинулися у воду, навіть найменший, трирічний малюк. Аренові, щоб не осоромитися, довелося наслідувати їхній приклад і шубовснути в море, намагаючись здійняти якомога менше бризок.