У голосі чаклуна не було колишньої певності, тож чарівний краєвид на якусь мить задрижав, так наче скелястий стрімчак раптово упав у море. Потім зображення знову стало виразним, а голос Яструба зазвучав твердіше:
— Наприкінці літа Оґіон зазвичай пускається в мандри, високо в гори. Отак і я з ним уперше зустрівся: він прийшов у наше гірське сільце, коли я був іще хлопчиськом. Він нарік мене Істинним ім'ям. І разом з Іменем він дав мені моє справжнє життя.
Краєвид у водному дзеркалі змінився: Аренові здалося, що він, досі залишаючись птахом, залетів у ліс і сів серед гілля, дивлячись на залиті сонцем пасовища, які збігали схилом гори. А над його головою височіла вкрита вічними снігами вершина, і до неї вела стрімка звивиста стежина, і золотаві сонячні зайчики пробивалися через густе листя...
— Ніде в світі немає такої тиші, як у цих лісах, — тужно сказав Яструб.
Зображення затуманилося, поблякло і зникло, тільки сліпучий диск полуденного сонця мерехтів у воді, налитій у коновку[7].
— Туди... — промовив Яструб, дивлячись на Арена дивним, трохи насмішкуватим поглядом, — туди — якщо я сам ще зможу коли-небудь повернутися — за мною не зможеш піти навіть ти.
* * *
Попереду виринув з-за обрію острів з низькими берегами. У полуденному мареві він здавався блакитним, наче хмарина туману.
— Це Селідор? — спитав Арен, і його серце шалено закалатало, але чарівник відповів: "Гадаю, що це Об... Або ж Єсаж. Ми не подолали ще й половини шляху, хлопче!"
За ніч вони пропливли від одного острова до іншого, але вогнів на березі не побачили, зате в повітрі страшенно смерділо димом — Арен аж закашлявся, необачно вдихнувши на повні груди. Коли почало світати, мандрівці кинули погляд на острів Єсаж, який уже залишився за кормою "Світозора", і жахнулися: земля була випалена дощенту, і над пустельним чорним згарищем курився синюватий дим.
— Вони спалили свої поля, — сказав Арен.
— Еге ж. І села. Я цей запах знаю...
— Хіба тут, на Заході, живуть дикуни?
Яструб заперечно похитав головою.
— Та ні, звичайні люди. Хлібороби, ремісники...
Арен не зводив очей із чорної споганеної землі, зі страшних обвуглених дерев у садах... Юнак спохмурнів.
— Якої шкоди завдали їм ці дерева? — гнівно сказав Арен. — Невже за власні помилки людина повинна карати траву? Ні, це дикуни, якщо вони спалюють свої сади і лани, вступивши у війну з іншими людьми.
— Ними ніхто не керує, — пояснив Яструб. — У них нема справжнього короля, а всі, хто міг би стати володарем, мудреці та чарівники, самоусунулися від суспільного життя і порпаються у власних душах, шукаючи стежку, по якій можна неушкодженим пройти через потойбічний світ і здобути вічне життя. Так було на Півдні, та й тут, як мені здається, справи не кращі.
— І в усьому цьому винна одна-єдина людина — той чоловік, про якого казав дракон? Та ні, це ж просто неймовірно!
— Чого ж ні? Якби у Земномор'ї з'явився справжній Король, то він був би єдиним володарем. І сам правив би всіма островами. Людина однаково легко здатна руйнувати, як і владарювати. Вона може бути або Великим Королем, або Великим Руйнівником.
І знову в його голосі пролунав чи то глум, чи то виклик.
Арен скипів:
— Будь-який король має слуг, воїнів, послів, радників та іншу челядь. Завдяки їм він владарює. А де ж почет цього... короля-руйнівника?
— У наших душах, хлопче. У наших душах. Це там зачаївся зрадник. Це твоє "я" волає: "Я хочу жити! Нехай світ страждає, хай навіть зітліє живцем, тільки б я залишався живим!" Цей маленький зрадник — наше жалюгідне "я" — скніє у темряві нашої душі, наче павук у куточку скрині. Усі ми чуємо його голос. Але тільки небагатьом вдається його розуміти. Хіба що мудрецям і співцям — тобто тим, хто має творчу душу. А ще — героям, які прагнуть завжди бути самими собою. Уміння завжди залишатися собою — річ виняткова і коштовна, це великий дар. Але бути самим собою вічно — хіба не в цьому полягає справжня велич?
Арен подивився Яструбові просто у вічі:
— Ти хочеш сказати, що вічне життя нічого не варте. Але скажи мені, чому? Я був ще зовсім дитиною, коли ми пустилися в ці мандри. Я не вірив у смерть. За час, що минув відтоді, я дечого таки навчився — нехай не так уже й багато, але навчився! Так, тепер я знаю, що смерть існує і що колись я теж помру. Але радіти цьому я так і не навчився! Думка про смерть мене аж ніяк не звеселяє! Якщо я щиро люблю життя, то хіба не природно, що я ненавиджу, коли воно закінчується?