— Ну і Бог з ним! — заспокоїв її Макс. — Вийде книжка — можна буде згодом її перекласти. А можливо, й не треба — у мене повно інших ідей. Не хвилюйтеся, дівчата, усе буде гаразд! Все — забули! Давайте краще обідати. Найближчий тиждень нам є на що жити. І це лише дещиця того, що мені обіцяли.
Під час обіду Макс розповів, що в офісі іноземного видавництва його прийняли досить шанобливо, він підписав угоду, йому видали невеличкий аванс і запросили прийти за два тижні, аби отримати решту.
Потім Владі було врочисто вручено гроші на всі потреби, і вона радісно побігла по крамницях та ринках, а Жанна лишилася вдома. Незважаючи на те, що рука у Макса ще боліла, вони провели чудовий день разом.
Зламане Максове зап’ястя красномовно свідчило про те, що принаймні найближчі два тижні вони не спішитимуть нікуди. І нарешті хоч трохи зламається монотонний ритм їхнього життя із розігріванням пізньої вечері.
— Валятимемося та дивитимемося телевізор! — сказав Макс.
— Питимемо пиво! — сказала Жанна.
— «Асті-мартіні»! — поправив її Макс.
— З ананасами! — додала Жанна.
— А ще… — І він, одвівши вбік загіпсовану руку, притягнув її до себе.
…Письменник Жан Дартов збирався на поетичний вечір, що мав відбутись у бібліотеці Києво-Печерської лаври. На вечір були запрошені гості літературного семінару, присвяченого слов’янській писемності, — московські та петербурзькі поети, літературні критики, і саме йому, Жанові Дартову, єдиному з усієї місцевої братії, доручили відкрити вечір та ще й взяти участь у літературних читаннях. Взагалі, «Жан Дартов» — то був не зовсім вдалий псевдонім голови представників творчого об’єднання «Логос», до якого входили зокрема письменники-«сімдесятники», що у свої найкращі часи маскувалися під комсомольських працівників або ерудитів-сантехніків.
Насправді Жана Дартова звали досить просто — Іван Пир’єнко. Але за молодих літ, будучи функціонером районного комітету комсомолу, він видав свою першу книжечку патріотичних віршів і, про всяк випадок, підписався цим дивакуватим псевдонімом. Книжечка сподобалася «у верхах», вірші з неї почали використовувати під час урочистостей та свят.
Зворушливі малюки в білих панчішках по черзі дзвінко виголошували віршовані рядки Жана Дартова і зривали шквал аплодисментів політично свідомої аудиторії. Референти відділів культпросвіти всіх рівнів отримали наказ розшукати талановитого поета-патріота. Згодом геній розшукався сам. Скромно опустивши очі, молодий комсомольський ватажок зізнався на партзборах, що саме він і є полум’яним співцем суворої та прекрасної дійсності. Щоправда, його трохи — зовсім по-батьківському — покартали за солодкавий псевдонім, але ім’я генія вже міцно вросло у свідомість мас, і Жан Дартов лишився Жаном Дартовим. Тільки тепер він почав отримувати гонорари за кожний концерт, на якому дзвінкоголосі янголята виголошували його безсмертні рядки. Так скромний комсомольський лідер Іванко, втомлений звітами про збір внесків та кількагодинними виступами у цехах заводів та фабрик, зник з поля зору громадськості. Натомість з’явився молодий літератор Жан Дартов і розпочав свій нелегкий шлях у мистецтві.
Тоді він навіть не уявляв, яким він виявиться складним! Якби юний Іванко вповні усвідомлював, що часи мають властивість змінюватися, він, можливо, ніколи б не наважився стати на цей шлях.
Шалений жах охопив уже досить знаного, але ще молодого віршописця, коли він уперше прочитав Пастернака, Мандельштама, а згодом — Маланюка та Плужника. Тільки тоді він здогадався, на яку слизьку стежку штовхнуло його химерне бажання прославитися. Ні, це була навіть не стежка, то був канат над прірвою, з якої на нього завжди дивилися чиїсь насмішкуваті очі. І ці очі він ненавидів, старанно обмірковуючи кожен наступний крок.
З часом підтримувати імідж ставало усе складніше. Патріотичні теми вичерпалися. Навіть нова, добре видана книжка нарисів «Ми — діти УПА» припадала пилом на полицях книгарень. Молодь гребла Кастанеду й Павича, зі «своїх» — Андруховича та Шкляра, колишні ідеологи-патріоти змінили лексику і розкололися на чисельні ворожі табори, друзі-однолітки також розбилися на два табори: перші — не випускаючи з рук «мобілок», керували міфічним процесом інтегрування рідної країни у цивілізований світ, другі — тинялися по найдешевших забігайлівках і цинічно називали свого колишнього приятеля «дешевою падлюкою». Жан лишився на роздоріжжі.
Відверто кажучи, йому дуже кортіло й самому засісти за дерев’яним столом пивниці із посинілими знавцями Сартра і зненацька — на подив цим закоренілим цинікам — прочитати хорошого вірша, в якому вони відчули б крижаний подих срібного віку. Але такого вірша в арсеналі Жана Дартова не було. І він був змушений підтримувати своє реноме серед «малинових піджаків», що жадали долучитися до високого мистецтва більш опосередкованим чином. А крім того, час від часу щедро фінансували вихід чергової книжки кумира своєї бурхливої юності. Попри те, Жан не був зовсім бездарним. За роки своєї літературної кар’єри він навчився досить вправно і навіть талановито синтезувати у своїх творіннях вірші іменитих попередників. Іноді це виходило досить непогано. І дозволяло якось триматися на поверхні. Але Жан відчував, що найголовнішого у його житті так і не відбулося. Його знали, його залюбки друкували, його запрошували вести вечори та форуми, із ним бажали познайомитися, його посилали на міжнародні збіговиська та конференції з питань захисту прав людини. І він старався. Накуповував книжок, «наїдався» ними під зав’язку, божеволів, втрачав апетит та сон, аби в одну з ночей висидіти, вимучити, виштовхнути з себе, як плід, вірш чи оповідання. Його здібність синтезувати заміняла талант. Але як же він боявся того, що згодом хтось — можливо, якийсь новітній критик-шмаркач, миршавий геній-філолог, випускник Києво-Могилянки із своїм собачим нюхом на справжнє м’ясо розкусить синтетичну продукцію відомого й знаного письменника Жана Дартова та виплюне з себе (а вони, ці молоді нахаби із довгим волоссям, здатні замахнутися на будь-які імена) брутальну статейку в газетці на кшталт «Книжник-ревю» чи «Література плюс».