— Яка різниця! Ти навіть у скафандрі виглядатимеш як роздягнута!
— Нічого собі! — удавано суворо сказала Жанна. — Поводьтеся пристойно, пане мільйонере!
Нарешті ескалатор вивіз їх нагору, і Макс зазирнув у свій нотатник — він ніколи не запам’ятовував адреси.
— Це тут неподалік, — сказав він.
У затишному провулку довгим ланцюжком розтягнулися маленькі приватні кав’ярні, невеличкі фірми та магазинчики.
— Це тут, — сказав Макс, ще раз звіряючи адресу за нотатником.
— «Салон модного одягу „Пані Амелія“», — прочитала вивіску Жанна, — ти нічого не плутаєш?
— Нічого. Можливо, салон орендував тут приміщення — тоді його, здається, не було… Зайдемо.
У салоні стояв запах парфумів та дорогих речей, дівчина-продавець, поглянувши на їхній одяг, навіть не підвелася зі свого стільця — тільки, про всяк випадок, непомітно поклала пальця на кнопку виклику охорони. Вона незадоволено підтвердила, що салон справді відкрився тиждень тому, а раніше приміщення належало міськраді і довгий час перебувало в стані перманентного ремонту. Про існування видавничого представництва вона чула вперше.
Макс із Жанною обійшли ще кілька крамниць та кав’ярень, але пошуки не дали жодних результатів…
— Я ідіот… — сказав Макс, коли вони, втомлені і виснажені, нарешті присіли в одній з кав’ярень. — Тобі не можна жити зі мною… Можеш покинути мене в будь-яку хвилину. І, будь ласка, не кажи мені, що «рукописи не горять»! Я завжди знав, що не можна жити з літератури. Я ненавиджу саме це слово. Я б стріляв таких ідіотів, як я. Мовчи. Я більше нічого не хочу чути!
Але вона нічого й не казала. Вона бачила, як велика чорна рурка розверзлася перед ними і втягує Макса у своє черево. І вона, Жанна, була безсилою перед нею, вона тільки могла тримати його за руку. Просто — тримати за руку, доки він сам не схоче відпустити її пальці…
Минуло вже кілька місяців, але Дартов досі з розпачем згадував той поетичний вечір у бібліотеці. Однак тепер до заздрості, образи та здивування домішувалося зовсім інше — передчуття майбутнього тріумфу. Від нього, Дартова, чекали чогось неймовірного — і він зробить це неймовірне за будь-яку ціну! Його колесо закрутилося давно, але тепер він не сидітиме в ньому, як жалюгідна вивірка. Він розкручуватиме його із зовнішнього боку. І — в той бік, у який йому, Дартову, заманеться!
«Людина приходить у цей світ не для того, щоб писати твори, — із посмішкою згадував він хмільне бурмотіння московського гостя у старій курточці. — Це усе — херня, міфи для графоманів, які не розуміють, що мистецтво — знищує…»
Ха! Добре йому говорити! Дартов знову і знову згадував, як той, похитуючись перед завороженою публікою і відсьорбуючи з термоса «нібито каву», читав свої вірші. Дартов не розумів, чому його слухають. Слухають навіть після того, як цей писака ледь не зчинив у залі справжній скандал, коли хтось дозволив собі надто голосно розмовляти під час виступу. Поет перервався на півслові і несподівано тупнув ногою: «Геть із зали!»
— Та ми тут… обговорюємо… — боязко пояснили йому.
— На хріна мені ваші обговорення! — кинув той, прикладаючись до термоса й раптом, завдяки ледь чутній репліці тієї самої жінки у потертих джинсах, затих, як розлючений носоріг після заштрика із снодійним, і вже миролюбно додав: — Ну добре, поїхали далі…
Чому, чому вони слухали його? Тому що й самі були юродивими? Чи секрет полягав у чомусь іншому? У повній безкарності? Але що дало йому ту безкарність і ту владу над юрбою? Невже тільки заримовані слова? Невже публіка не бачила його неохайності, брутальності та зневаги?
Він уявляв, як уже зовсім скоро вийде на інший рівень, принаймні, не на цю жалюгідну сцену монастирської бібліотеки. Ні! У залі шанобливо стоятимуть — саме стоятимуть! — люди у вишуканому вбранні: фраки, метелики, вечірні сукні, діаманти… І він матиме повне право тупнути на них ніжкою й відсьорбнути зі склянки вино… Він достатньо попрацював, аби поставити наприкінці саме таку крапку.
Кілька довгих місяців він жив, як робот, запрограмований на певне число — день тріумфу. І цей день настав. У середині квітня він нарешті отримав конверт з іноземним штемпелем від свого літературного агента. Разом із листом у ньому було кілька газет. Він розгорнув першу — «Гардіан» — і заголовок на четвертій сторінці змусив на мить зупинитися серце й дихання: «Літературний геній третього тисячоліття гряде зі сходу!»
…Сестри більше не сиділи на кухні разом. Жанна лягала рано, і Влада підозрювала, що цей ранній сон сестри, яка у родині вважалася «совою», має свої небезпечні підстави — Жанна почала вживати міцні снодійні. Макс усе частіше засиджувався в сумнівних компаніях до ранку, а то й зовсім не приходив ночувати. Перші місяці Влада намагалася вести з ним «виховні бесіди», але вони не доходили до затьмареної алкоголем свідомості. Макс кинув роботу, Влада ніяк не могла знайти для себе пристойного місця, працювала лише Жанна. Але її жалюгідний заробіток не міг забезпечити родині нормального існування. Байдужість увійшла до їхнього життя, як входить старість — непомітно і надовго, до кінця днів. Вони уникали один одного, майже не вмикали телевізор та економили на газетах.