Після дзвінка до старого приятеля Семен Атонесов відійшов від шинквасу і попрямував до столика, де на нього чекали Вадим Портянко та Ярик Араменко.
У нічному клубі «Чикаго» життя тільки-но розпочиналося. На невеличкому круглому подіумі витанцьовували дві напівроздягнуті кобіти, над столиками здіймався цигарковий дим, офіціанти розносили напої та закуски, публіка очікувала на виступ заїжджої естрадної зірки.
— Ну, як він? — запитав Портянко, відправляючи до рота чималий шмат м’яса по-французькому.
— Поїде, — коротко відповів Атонесов і налив собі чарку коньяку. — Дивись, яка дєвочка!
— Почекай-но з «дєвочками», — зупинив його порив Араменко. — Точно поїде?
— Атож! — Атонесов перехилив чарку й підчепив виделкою тигрову креветку. — Чому б йому з нами не поїхати?
— А чого б йому їхати? — спалахнув Араменко. — Він, якщо схоче, сам може такий круїз влаштувати! На власній яхті!
— Та немає у нього яхти, Ярик! Це я напевно знаю. Хатку в Криму купив, жінку з Туреччини привіз, «мерс» купив, а от яхти поки що немає, можу заприсягтися!
— Звідки ти все можеш знати? — долучився до розмови Портянко. — Жан завжди був темною конячкою, а зараз — тим більше… А чи не здається тобі, друже, що треба цю темну конячку витягнути на світ? Занадто він став пихатим.
— Заздриш? — посміхнувся Араменко.
— А ти — ні?
— Звичайно ж, ситуація трохи образлива… Але Жан талановитіший за нас, і з цим треба рахуватися.
— От і порахуємося у поїздці! — відрубав Портянко. — 3 друзями треба ділитися. І час для цього, гадаю, настав.
— Не сваріться, хлопці! — Атонесов розлив по чарках коньяк. — Краще вип’ємо за успіх нашої спільної справи! І… подивимося он на тих дєвочєк…
— До речі, я вчора познайомився з такою жінкою! — заблищали очі в Араменка. — Куди цим куркам до неї! Уявіть собі італійку зі світлим волоссям або білошкіру мулатку — словом, повний абсурд, фантасмагорія — негатив картини Врубеля! А головне — із нею можна роз-мов-ля-ти!
— Цього ще не вистачало! — пережовуючи черговий шмат м’яса, посміхнувся Портянко.
— Де ти її зняв? — запитав Атонесов.
— В клубі у «Самича». Вчора вдень зайшов пообідати, а там — вона. До речі, сказала, що читала мої опуси в газеті, знає, що я товаришую із Жаном…
— Так вона хотіла через тебе познайомитись із Дартовим?
— Зовсім ні! — образився Араменко. — Дартов її не цікавить. Він не здатен зацікавити ТАКУ жінку! Знаєте, що вона мені сказала, — «друзі нічого не варті в цьому житті, вони забувають про тебе на другий день після смерті…» У неї чудове, нетутешнє ім’я — Мілена…
Над столом зависла пауза. Портянко зосереджено жував, Атонесов, випускаючи кільця диму, дивився на одну з танцюристок, що лишилася в одних мережаних трусиках. Ярик Араменко взяв зі столу напівпорожню пляшку коньяку і зробив прямо з шийки кілька ковтків. Він був роздратований тим, що приятелі не почули його. Він згадував обличчя вчорашньої знайомої і подумки повертався до того неприємного відчуття, яке усе частіше накочувалося на нього, — то було відчуття чогось нездійсненного. Усі троє вже добряче набралися.
— Семене, ти можеш зробити так, щоб вона потрапила із нами на пароплав? — запитав Ярик Атонесова.
Той відірвав хмільний погляд від танцівниці.
— Не переймайся, друже, там буде стільки різних тьолок… Всі місця заброньовано.
— Але ж Дартова ти, певно, записав із його бабою? — не вгавав Араменко. — Зроби і мені дві каюти!
— Пішов ти! — відмахнувся Атонесов і встав, аби підійти ближче до подіуму.
— Ще пожалкуєш, пацюк! — крикнув йому навздогін Араменко.
— Та біс із ним! — голосно гикаючи, сказав Портянко. — Зараз не про баб треба думати. Нехай наш друг Жан поділиться тим, що має. Зрештою, хто усе це йому влаштував? Га?!!
Портянко закричав так голосно, що на них звернули увагу двоє однаково поголених охоронців.
— Тихо, Вадику, — заспокоїв друга Араменко. — Поквитаємося з усіма…
Він знову потягнувся по пляшку, але вона була вже порожня. Якби вони сиділи не в нічному клубі, а в забігайлівці часів своєї юності, він скористався б моментом і кинув нею у стіну. Але натомість Ярик непевним рухом поправив краватку і, не очікуючи на виступ обіцяного програмою гастролера, пішов на вулицю.
У дверях він, похитуючись, озирнувся і знову огледів задимлену залу, інтер’єр якої більше скидався на інтер’єр пекла — п’яний Атонесов засовував купюри до трусиків стриптизерки, Портянко налягав на нову гарячу страву, яку приніс офіціант, червоні та ядучо-зелені вогники стрибали по обличчях гостей… Купка жінок танцювали біля подіуму естради. Їхні обличчя були червоні й масні. Ярик зловив себе на думці, що усі жінки нині однакові — кумедні і досить жалюгідні. Після п’яти хвилин розмови з гарненькою кобітою стає зрозумілим, що їй потрібен твій гаманець і заради нього вона готова на все у перший же вечір знайомства. «Н-у-удно, панове!» — подумав Ярик. «Я знаю усе наперед, — сказала йому недавня знайома. — Те, що ви скажете мені, і те, що я змушена буду відповісти вам…» О, вона не була схожа на жодну з цих розпашілих танцівниць!