— Давай вип’ємо, — запропонував Портянко, розливаючи по чарках «Наполеон». Вони випили мовчки.
— Так от, — насмілився Портянко. — Минуло два роки твоєї шаленої, можна сказати світової, слави. І вона, гадаю, має для тебе непоганий матеріальний еквівалент. Ти став зіркою. А ми? Хіба тебе не вчили ділитися з друзями, хлопчику? А тим паче з такими, які можуть розповісти багато цікавого… Хоч зараз…
У цей момент до бару завалилася група журналістів у супроводі довгоногих дівчат-«маркітанток».
— Панове журналюги! — закричав до них вже добре захмелілий товстун. — Ось перед вами сидить відомий письменник Жан Дартов! Зараз ви почуєте про нього сенсаційну новину!
— Ти що — зовсім з глузду з’їхав? — прошипів до нього Дартов і привітно махнув журналістам рукою, мовляв, ви ж бачите — людина не в собі.
— Лячно? — захихотів Портянко. — Ось так-то, брате… А пам’ятаєш ту тьолку у 86-му, яку ми вчотирьох?.. Хто тоді зам’яв справу, га? Правильно — я, завдяки своєму дядечкові з органів. До речі, усі протоколи й досі зберігаються в Атонесова… Цікавий документик. Ти тоді, пригадую, почав першим… Пора розрахуватися із старими приятелями, чи не так?
— Так ось для чого ви мене сюди запросили…
…Він намагався про це забути. Змити з пам’яті, як пляму від кави з білого комірця. Зрештою, його фантазія дозволяла це зробити. Керуючись психологічною настановою (він спеціально перерив гору літератури такого ґатунку), Дартов багато разів повертався у той день і програвав його наново, так, поки на своєму місці почав уявляти зовсім іншу людину — хмільного незнайомця зі скляними очима, чужого, до якого він, Іванко, не має жодного стосунку. Потім, коли образ незнайомця до решти закарбувавсь у свідомості, він стер неприємний випадок багаторічної давності зі своєї біографії.
Тоді вони вчотирьох приїхали у невеличке мальовниче селище із дивною назвою — Зелений Кут. Вони виконували благородну місію: успішні столичні хлопці прийняли запрошення місцевої літературної студії відвідати це забуте Богом село й провести кілька літературних вечорів. На них чекали. Як це завжди відбувалося в найвіддаленіших районах, для них влаштували такий прийом, якому міг би позаздрити великий гурман.
Щоправда, перепілок, запечених у свинячому череві, тут не було, але смаженого, нашпигованого овочами та спеціями м’яса було вдосталь, самогон, настояний на різному зіллі, лився рікою. Голова колгоспу виголошував тости, а юні студійці дивилися на гостей очима, повними захоплення й зі священним трепетом слухали вірші Дартова, претензійні оповідання Портянка та Араменка. Семенко Атонесов узяв на себе місію критика-літературознавця й розповідав молоді про «підводні камені» творчості, не забуваючи уважно придивлятися до жіночої половини студійців. Вечори відбувались у місцевому клубі, обіди й вечері — на природі.
Приятелі одночасно звернули увагу на одну дівчину, що майже увесь час мовчала й червоніла, подивляючись на поважних гостей. Вона була не схожа на інших дівчат — рум’яних, веселих, які залюбки перехиляли склянки самогону й заливисто й голосно сміялися.
— А це що за екзотика? — запитав Атонесов у керівника студії.
— Це наша сирітка, — пояснив той, обіймаючи Семена за плечі, — спілкуватися зі столичними літераторами було для нього особливою честю. — Цього року закінчила школу, талановита дівчинка. До речі, завтра виїжджає на навчання — вступила в університет на філологічний факультет. Якщо захочете залишитися тут днів на п’ять (у нас чудова рибалка!), можете ночувати в її хаті — вона лишається вільною. Торік в Оксаночки померли батьки, а тепер і вона їде від нас…
Залишитися на риболовлю вони не схотіли. І наступного ранку, завантаживши «газик» продуктами та рукописами студійців (з яких вони збиралися зробити вогнище, як тільки виїдуть за межі села), четвірка вирушила в дорогу. За кермом сидів їхній незмінний «Санчо Панса» на прізвисько Сірий, парткомівський водій, який звик мовчати й нічому не дивуватися. Усі четверо ще не відійшли від випитого, крім того, вони продовжували прикладатися до пляшок, які їм дали в дорогу турботливі студійці. Машина їхала лісом. На одному з поворотів вони побачили мальовничу картину: на залитій сонцем галявині сиділа юна мавка — та сама дівчинка Оксана. Мабуть, вона прямувала до залізничної станції й сіла перепочити, адже йти доводилося кілометрів з десять-п’ятнадцять…
Дівчина переплітала косу. Її загострене обличчя ніби світилося зсередини, худенькі руки та ніжки скидалися на порцелянові. Для повної завершеності картини не вистачало хіба що маленької кізоньки поруч та пташки на її плечі.