Жінка мовчала досить довго.
— Що ж, — нарешті промовила вона і невимушено перейшла на «ти», від чого у Ярика солодко затріпотіло серце, — ти й справді сильний чоловік… Але, гадаю, ніхто тобі не віддасть твою частку добровільно. Ти дуже шануєш своїх друзів?
— Ми пов’язані кількома «подвигами» юності…
— Що ж, — знову повторила жінка, — тоді виникає питання — чи варто ділити усе на чотирьох?… Гадаю, один з вас уже давно все вирішив для себе…
Араменко із подивом подивився на неї. Думка, яку висловила ця дивовижна жінка, давно вже крутилася у його голові.
— Подумай про це… Часу в тебе небагато… А ріка така бурхлива та глибока.
Якби вона могла знати, що якусь годину тому, на цьому самому місці, інша людина говорила майже такі ж слова і так само байдуже й спокійно дивилася в очі свого візаві!
— Значить, якщо… станеться так, як ти хочеш, ти поїдеш зі мною до Сан-Франциско? — посміхнувся Ярик, підносячи її руку до своїх вуст.
— …навіть їстиму гамбургери! — засміялася вона.
Ярик Араменко почувався таким щасливим, що не відчув у її голосі крижаного відлуння, що передує сходу снігових лавин.
Тієї ж опівнічної пори у каюті Семена Атонесова шаленіла музика, яка лунала з його маленького приймача (щоправда, й увесь пароплав, збуджений початком подорожі, гув, як вулик: за дверима кожної каюти відбувалися бурхливі події). На столику стояв натюрморт з напівпорожніх та повних пляшок. Сам Атонесов, у шовковому халаті жовтогарячого кольору, із виглядом турецького султана розкинувся на подушках, ліниво погладжуючи по голівці огрядненьку панянку з хору автентичного співу. Навпроти на ліжку хропів Портянко. З душової кімнати долинав шум води, сміх та зойки.
Нарешті в супроводі іншої кобіти (Атонесов не міг згадати, хто вона — бандуристка з хору «Співочі козаченьки» чи художниця-керамістка) звідти вивалився московський гість. Обоє були замотані у великі махрові простирадла. Московський гість безцеремонно скинув Портянка з ліжка (той навіть не прокинувся) й так само розлігся на подушках, прилаштувавши поруч свою супутницю.
— Ех, харошиє ви рєбята! — сказав поет. — Ну что — мір?
Атонесов цокнувся із ним пляшкою пива.
— А тот ваш «класік» і правда сволочь! — продовжував поет. — Убіл би на мєстє!
— Так убий! — п’яно відгукнувся Атонесов. — А я тобі допоможу!
— Сам сдохнєт скоро, падла! На етом свєтє долго нє живут двє категорії людей: генії і шестьоркі. Так што єму адін канєц, кєм би он сєбя нє мніл! Налівай!!!
Семен Атонесов із задоволенням слухав тираду московського колеги. Наливати коньяк було нікуди — усі склянки були повні недопалків, і він простягнув гостю цілу пляшку.
Вони ще з годину вигукували уривчасті фрази про різні способи убивства «цієї сволочі», поки не забули, про яку «сволоч», власне, йдеться. Потім їли білий хліб, густо змащений майонезом, — іншої закуски вже не було, випили ще зо дві пляшки горілки. Потім, переклавши обох жінок, які давно вже поснули, на одне ліжко, всілися поруч, поклавши ноги на сплячого Портянка, та ще довго з’ясовували, кому усе ж таки належить Чорноморський флот. Портянко ображено сопів уві сні.
— А чого ти так не любиш мого друга? — повернувся до теми Атонесов.
— Какова?
— Ну того, як його… — Атонесов покрутив пальцем у себе перед носом, і цей жест одразу ж викликав у московського гостя правильну асоціацію, яка могла виникнути тільки у споріднених алкогольних мізках.
— А-а-а! Чєво ж ето — нє люблю? Я єво абажаю! Хочеш, пряма січас пайду і пацелую? Харошиє ви все рєбята!
— Пішли! — як завжди після хорошої випивки, потягло на подвиги Атонесова. — Я знаю, у якій він каюті! Тільки с-с-с-с! — Приклав він палець до вуст. — Він не сам. Знаєш, яка у нього баба?!! О!!! Чорна така! Уся чорна!
Вони тихенько вийшли з каюти і, тримаючи один одного попід руки, дібралися до палуби, на яку виходив ілюмінатор каюти Дартова.
Вони почали стукати у вікно.
— Жа-а-ане! — кричав Атонесов. — Виходь! Вип’ємо разом із нашим гостем — він такий гарний хлопець! Я йому усе розповів, чуєш? «Чуєш, брате мій?…» — загорлав він пісню.
— Спіт, падла! — розсердився московський гість. — Нє уважаєт!
На нього раптом навалилася нудьга — перший симптом агресії.
— А пашлі ви все! — раптом вирвав він свою руку з руки Атонесова і, похитуючись, попрямував у темряву.
Атонесов лишився стояти на палубі. Свіжий нічний вітер поволі витверезив його. Він перехилився через перила і спостерігав за потужним потоком води, що на великій швидкості обтікала борт пароплава.