Влада накинула легку нічну сорочку, розстелила ліжко, увімкнула невеличку лампу над ним і дістала з маленького оксамитового редикюля, який завжди носила із собою, згорток з каменем… У напівтемряві каюти він, як павич, одразу ж розпустив свої яскраві промінці, освітив обличчя, змусив сяяти долоню і тріпотіти серце. «Це — я», — раптом подумала Влада.
Холодний мертвий камінь світився і змушував світитися усе навколо. «Хто ти? — звернулася вона до нього. — Невже ти — звичайне скельце? Звідки ти з’явився? Навіщо? Хто і коли породив тебе і чому покинув?..» Вона згадала, як нещодавно читала книгу Милорада Павича «Російський хорт»: «Чи справжній діамант — перевірити неважко: покладіть його на язик, і смак у роті зміниться…» Влада поклала камінь до рота. Великий містифікатор не помилився — у роті розлився прохолодний м’ятний смак. «Господи! Я зовсім з’їхала з глузду! — подумала Влада. — Хіба можна вірити письменникам?»
Тихий стукіт припинив хід її уривчастих думок, вона швидко заховала камінець, накинула пеньюар і підійшла до дверей. Знову бачити Ярика їй не хотілося. Вона прочинила двері. На порозі стояв Жан Дартов…
…На порозі стояв Дартов — у своєму бездоганному білому костюмі, із пляшкою «Асті-мартіні» в одній руці і трояндою в другій…
— Чи не здається вам, що спати такої чудової ночі — злочин?
— Ми знайомі? — зверхньо запитала Влада.
— Майже, — спокійно відповів той. — Через вас збожеволів мій найкращий друг. Окрім того, ви стали об’єктом суперечок усіх чоловіків цього пароплава.
— Мені здається, що я не давала для цього жодних підстав.
— Ви дали ці підстави однією своєю присутністю у цьому звіринці!
— Ось як?.. Ви прийшли мене покарати?
— Звичайно ж! Ви — той діамант, який має блищати. А ви спите…
— А ви здатні відрізнити діамант від звичайного скельця?
— Так. Дозволите? — Він зробив крок уперед і простягнув їй троянду.
Вона розмірковувала лише мить.
— Зачекайте.
Влада зачинила двері, прибрала ліжко, поправила волосся і крадькома кинула погляд у дзеркало.
— Проходьте, — запросила вона незваного гостя.
Дартов увійшов і поставив пляшку на столик, потім дістав з кишень два вузькі кришталеві келихи. Влада посміхнулася. У всіх його рухах відчувалася впевненість.
— Отже, ви прийшли рятувати свого друга…
— Боюся, йому вже нічого не допоможе… — Він уважно подивився у її очі. Це був саме той «коронний» дартовський погляд, від якого шаленіли прихильниці, — погляд звабника Паратова у виконанні Міхалкова.
— Він що, помер? — невимушено запитала Влада, розбиваючи на друзки цей оксамитовий погляд.
Дартов розсміявся.
— А це має статися? Ви — злочинниця? Уявіть, який сюжет! Таємнича жінка на пароплаві, що згодом перетворюється на «Летючого голландця»!
— Ну, це ви майстер таких сюжетів, вам видніше… Отже? — Вона, втрачаючи терпіння, поглянула на нього. — Що вас привело сюди?
— Отже, — підхопив він, — вип’ємо цей чудовий трунок. І познайомимося ближче. Ви письменниця?
— Ні.
— Невже вишивальниця — на вас це не схоже…
— Ні.
— Слава Богу! Тоді ви — авторка того кам’яного панно, яке ми веземо до Ялти і яке, немов святиню, охороняють три цербери у цивільному…
— Несінітниця! — засміялася Влада. — Я тут сама по собі. От і вся таємниця.
— Ні, ні, ні! Таємниця має бути! — посміхнувся Дартов, відкорковуючи вино.
— Побачимо… А вас я знаю.
— Читали щось? — швидко відгукнувся він, кидаючи на неї гострий погляд.
— Перший роман — «Білим по білому», здається… («Ще коли він не був тою божевільною маячнею…» — додала вона подумки.)
— Сподобалося?
— Це схоже на допит, — знову посміхнулася вона. — Сподобалося. Але… Не уявляю, як це міг написати такий успішний чоловік, як ви. Це сувора проза… Вона не поєднується із вашим… костюмом. Ви намагаєтеся говорити на рівних з відомими постатями, навіть сперечаєтесь, а… ваші інтерв’ю надто тривіальні. Як це може бути? Втім, мене це не обходить! Ваше здоров’я!