Офіціант з незадоволеним обличчям приніс їй тацю з кавою, соком, порцією смаженої картоплі та відбивною по-французьки. Після сніданку Влада зручно влаштувалась у ліжку, стулила фіранки і вирішила сьогодні взагалі не знімати нічну сорочку.
Вона лежала на високій подушці у напівтемряві (адже фіранки були подвійні, а нижні, пластикові, мали темно-синій колір) і дивилася на візерунок тіней, який утворював тонкий промінець сонця, що якимось дивом проник крізь крихітну, ледь помітну дірку у фіранці…
Вона склала руки на грудях і згадала, що мати завжди робила зауваження через цю улюблену нею позу, мовляв, так лежать мерці. Тепер Влада лежала саме так і думала про те, що ця поза — коли обидві руки складені на серці — є заспокійливою, заколисливою, умиротвореною, недарма хтось здавна вигадав її для тих, хто більше не метушитеметься. Вона уявляла, як рано чи пізно заклякне саме в такій позі, у суцільній темряві, на самоті із непотрібною ритуальною атрибутикою, і завіса з білого гіпюру лежатиме на її загостреному обличчі… Чи відчуватиме вона щось?..
Зараз дихання її було рівним, приглушеним, як уві сні. На якусь мить Владі здалося, що зовсім поруч вона чує таке ж саме притишене дихання. «Маячня! — вмовляла себе Влада. — За спиною — лише стіна…»
Але, як це буває із людьми з хворобливою уявою, вона ясно відчувала, що за спинкою ліжка, щільно присунутого до стіни, хтось стоїть, і варто лише підвести очі, як вона побачить складки одежі мишачого кольору, які м’яко коливаються над її головою…
Від кінчиків пальців ніг почала поволі здійматися хвиля холоду, тіло затерпло, наповнилося гострими голками страху. Влада примружилась і все ж таки відважилася крізь завісу вій поглянути у верхній куток ліжка. Сірий хітон справді погойдувався над її головою, як павутиння…
Прохолодна рука потяглася через її голову, накриваючи обличчя невагомою тканиною рукава, і лягла на схрещені на грудях руки. Тіло закам’яніло настільки, що рухомими лишилися тільки очі — Влада повела поглядом за долонею, і вона здалася їй знайомою: із характерним мозолем від авторучки на вказівному пальці… Й одразу їй стало тепло, потім гаряче, і та ж хвиля холодних голок перетворилася на багатотисячні язички полум’я, що розплавили її тіло, перетворили на віск — та вона усе одно лишилася прикутою до ліжка, розпластана цим гарячим теплом.
«Як ти тут? — хотіла промовити Влада, але губи також розплавились і не вишептали ані звуку. Не знімаючи долоні з її рук, тінь пересунулась і сіла на край ліжка. — Я що, вмираю?» — знову безгучно запитала Влада. «Ти не вмираєш — вмираю я… — почула у відповідь крізь щільний капюшон хітона, — мені темно. Лампочка згоріла…» — «Ти не помреш, я так люблю тебе…» — «Я це знаю…» — «Що ти можеш знати про кохання до прірви?» — процитувала вона чиїсь чужі слова. — «Прірва довкола нас…» — «Скоро усе буде інакше. Але скажи мені — як ти тут? Чому ти не даєш мені розібратися самій? Я тільки підібралася до розв’язки. Я вже все знаю!» — «Що ти знаєш?» — «Я знаю, як повернути тобі ім’я і… гроші. Багато грошей. Вони зовсім поруч…» — «Мені не потрібні гроші, ти знаєш, ЩО мені потрібно…»
Тінь нахилилася над самим її обличчям.
Останнім зусиллям Влада спромоглася відірвати голову від подушки: «Я усе робила заради тебе! Усе! Я не винна… Ми житимемо!..»
— Ми житимемо у Сан-Франциско! — сказала Влада і нарешті почула свій голос. Він прорвався, ніби крізь ватяну ковдру і змусив прокинутись. Їй здалося, що минуло не більше п’яти хвилин, але за фіранками ілюмінатора вже була ніч.
— Максе! — покликала Влада і схаменулася: «Господи! Йому погано, він помирає — там, на самоті, у суцільній темряві… Він приходив по мене…»
Вона не могла більше лежати, скочила з ліжка, струсивши з себе залишки марення, натягнула джинси, похапцем розчесала волосся й, захопивши із собою ридикюль, вискочила на палубу.
Пароплав стояв у бухті перед гірським пасмом, яке на тлі темного неба нагадувало зграю міфічних велетенських звірів. На нижній палубі стояла тиша. Тримаючись за поручень, Влада пішла на якийсь дивний звук, що долинув до неї з кормової частини пароплава.
Те, що вона побачила, не здивувало її: в маленькій шлюпці за бортом пароплава сиділа людина й шалено крутила колесо лебідки, спускаючись вниз, на воду. У Влади не лишилось жодного сумніву — то був Жан Дартов.
— Мавр зробив свою справу? — гукнула до нього Влада з темряви й уперше побачила вираз розпачу на його завжди впевненому обличчі. Більше того, їй здалося, що його руки та губи тремтять.