— Чому ж вона опинилася тут, у цій дірі? І яка справжня історія підвісок? Чи лишилися в неї спадкоємці? — Влада старалася, аби її голос не тремтів.
— Один мій французький колега якраз займається цією історією. Особисто я вважаю її дурницею і в існування діаманта не вірю. А про жінку можу розповісти залюбки — у нас купа часу… — промовив Дартов, запалив цигарку, випустив у стелю цівку диму. — Подивіться на цей портрет — перед вами жінка на всі часи. Не знаю, що відчуваєте ви, але чоловіки божеволіли від одного її погляду. Звичайно ж, довкола неї точилися плітки, інтриги. В якусь мить, вона сама відчула, що може вершити долі інших, навіть якщо ці інші — сановні особи. А виросла вона у суцільних злиднях. Можливо, це й стало причиною авантюри з діамантами. Графиня де Ла Фарре замовила дорогу прикрасу найвідомішим паризьким ювелірам від імені своєї найближчої «подруги» — королеви Марії і, підробивши королівський підпис, надіслала їм листа. Отримавши підвіски і пообіцявши, що Марія незабаром розрахується за роботу, вона втекла до Англії. Щоправда, королева посилала туди кількох своїх вірних слуг, але… усі вони підпали під чари цієї жінки і по черзі добивалися її руки. Вона відмовила. І тоді всі четверо стали її запеклими ворогами, від яких вона мала тікати сюди, під захист імператора Олександра. Але і він не встояв перед нею і, також діставши відкоша, вирішив здати її французському правосуддю. Тоді, переслідувана усіма, вона таємно придбала цей будинок, який перетворила на перевалочний пункт контрабандистів. Усі роки вона жила на гроші, які отримувала від продажу діамантів. Хтозна, де ці камінці тепер, — їх розвезли по світах. До самої старості ця дивовижна жінка їздила верхи і померла від того, що впала з коня…
— Чи були у неї діти? — запитала Влада.
— Невідомо… Але коханців та прихильників вона мала безліч до самої старості… Щоправда, живе тут неподалік у селищі жінка, яка нібито є родичкою служниці графині. Я розмовляв із нею, вона сказала, що її прабабуся розповідала — а їй переповідала її прабабуся, — нібито після смерті графині сюди приїздив її син чи онук, якому служниця передала згорток. Що було у тому згортку, служниця не дивилася, адже боялася графининого прокляття. До речі, — замислився він, — треба розповісти про це Огюстену…
— Справді, цікава легенда, — тримтячими губами промовила Влада, ледве стримуючи себе, аби не розповісти господареві про давній візит старого француза до її родини.
— Це не легенда! — розсердився Дартов, ковтаючи горілку з горлечка. — Ця жінка існувала! Вона була прекрасна…
Він знову зробив ковток, і Влада помітила, що рідина у пляшці майже закінчилася. Дартов схилив голову на руки:
— От і все…
— От і все, — сказав Жан Дартов. Розповідь втомила його.
— Не все, — відказала Влада і нервово стисла в руці медальйон. — Ви забули розповісти ще про одну Жанну — маленьку Жанну в зеленій сукні…
— А-а-а… — підвів очі Дартов. — Так називається один із розділів мого роману…
— …який ви вкрали і видали під своїм іменем! — раптом вигукнула Влада.
— Я так і знав! Я відчував, що ви тут не просто так! Виходить, Ярик усе ж розколовся! — стиснув кулаки Дартов.
— Раніше, ніж ви його вбили! — додала Влада і побачила в його очах жах.
— Я нікого не вбивав! — заверещав він. — О, тепер я знаю, що все це підлаштували ви! Хто ви така? Що ви від мене хочете? Грошей? А дзуськи! Я тебе знищу!!!
Він перекинув стілець і почав насуватися на неї, дістаючи з кишені і розтягуючи в руках свою білу краватку, яку Влада йому повернула. Вона відступала, відгородившись від темної постаті стільцем, і з останнім відчаєм, не тямлячи себе, розкрутила медальйон на ланцюжку й щосили жбурнула його в голову нападника, а тоді озирнулася у пошуках чогось, що могло послужити знаряддям захисту. Але наступний порух противника змусив її завмерти — Дартов захрипів і, зробивши крок назад, раптом повалився на підлогу, здіймаючи клуби пилу. Важке срібне яйце спрацювало на кшталт пращі — довкола скроні Дартова поволі розпливалася чорна калюжа крові.
Владі здалося, що будинок знову ожив — зашурхотів, заворушився на своїх невидимих курячих ніжках, озвався реготом нічної птахи, сповнився тінями привидів. Влада перехрестилася і, не зводячи очей з небіжчика, позадкувала до виходу. Свічка на столі горіла, наполовину освітлюючи мертве обличчя Дартова, а поруч із ним — срібне яйце із мініатюрою. Від удару медальйон розкрився, і на Владу дивилися знайомі зеленкуваті очі сестри…