Дартову здалося, що це він, саме він матеріалізував її своєю пристрастю, викликав з потойбіччя, видряпав з часу. У нього тремтіли руки. Він не знав, що зробити для неї. Він заметушився, як хлопчик на першому побаченні.
«Ми увійшли до котеджу. Мене вразила його вишуканість, багатство, пишність і… І все це належало Максові! Можеш уявити, що я відчувала, роздивляючися цю розкіш — картини, техніку, антикварні полиці з книжками, дубові меблі… Він відпустив хатню робітницю і сам виклав на стіл купу смачної їжі».
Стоячи перед горою невідомих їй продуктів та напоїв, вона відчула, що зголодніла і виснажилась. Дартов крутився довколо неї, як пес.
— Ви не роздягнетеся? — простягнув руки він, аби допомогти скинути плащ.
— Ні! — суворо відповіла вона.
— Як хочете, — не наполягав він. — Усе — як ви бажаєте!
Він швидко і вправно накрив на стіл, розлив по келихах вино.
— Я чекав на вас! — сказав, піднімаючи свій келих. — Так, так, не дивуйтеся! Згодом я усе поясню. Але зараз я хочу випити за вас, за те, щоб ви стали господаркою цього будинка!
«Я була вражена. Я навіть випила вино, а потім… А потім сказала, що цей будинок і так належить мені…»
Вона сп’яніла від першого ж ковтка, рішуче підвелася, в її руках зблиснуло лезо. В ту ж мить на неї накинулися два доги, які до того чаїлися десь у темряві коридора. Один збив її з ніг, другий став лапами на груди. Жанна знепритомніла.
«Я отямилася у просторій білій кімнаті на широкому ліжку із шовковими простирадлами. Був свіжий весняний ранок. Я не могла зрозуміти, що зі мною. Ніжно-рожеві квіти стояли на підвіконні… Знаєш, що я тоді подумала? Мені здалося, що я прокинулася в іншому житті і, можливо, в іншому часі — усе лишилося позаду: запах смаженої і сто разів перегрітої картоплі, котлети з моркви, під’їзди без лампочок, автобуси… Усе… А тут навіть мережані краї подушки пахли моїми улюбленими парфумами. Але потім ілюзія розвіялася. На порозі я побачила двох розкішних догів — вони уважно стежили за кожним моїм порухом».
До кімнати увійшов Дартов. Він був в оксамитовому халаті із малиновими вилогами.
— Тепер я знаю, хто ви… Але це нічого не змінює… Навпаки, тепер я розумію, що це — не сон. Я прошу мене вибачити за вчорашню поведінку. Вона пов’язана із певними особистими причинами, які вас не обходять… Отже, ви прийшли мене вбити? Це досить оригінальний привід для візиту.
«Тут я сказала, що усе одно не дам йому спокою, доведеться ліпше вбити мене! Але він запропонував інше. І це було тяжче за смерть. Він виклав переді мною свою умову: через два роки він поверне Максові усі права (мовляв, у цей термін в нього з’явиться остаточна сума, яку він мріє зібрати від усіх закордонних екранізацій та перевидань) та під іншим іменем зникне з цієї країни назавжди. Але весь цей час я маю бути із ним. Інакше він буде змушений знищити Макса фізично».
Він думав над цим рішенням усю ніч, поки гостя спала після заштрику міцного снодійного. Він не міг її відпустити!
Дартов швидко з’ясував, хто вона така, згадав, що колись уже бачив цю жінку. Але це вже не мало значення. Коли вона лежала беззахисна та непритомна, він переніс її до ліжка і довго вдивлявся у її обличчя. Він запалив свічку — так само, як тоді, в помешканні Огюстена Флері перед портретом, і розглядав її уважно, немов реставратор, що розглядає картину, перш ніж торкнутися пензликом до священного раритету. Так незворушно він просидів перед нею кілька годин, поки остаточний план не визрів у його мозку. Потім його охопила спрага діяльності. Дартов розчистив гараж, що знаходився під його спальнею, власноруч вимив підлогу, постелив килим, перетягнув туди диванчик, поставив маленький телевізор та полицю із книжками, не забув навіть про вазони з букетами квітів. На перший час, вирішив він, зійде… Пізніше можна буде зробити краще, красивіше.
Він увесь час умовляв себе, що робить це задля своєї безпеки, але… Він знав, що вже не зможе не бачити її. От якби у нього був ТОЙ портрет! Він не винен, що ця жінка мала необережність бути подібною до ТОЇ, єдиної, один погляд на яку діяв, як найміцніший наркотик…