Останній вечір із ним був нестерпний — він увесь трусився від жаху, що на нього полюють, він не міг зрозуміти, куди подівся його почет, і наполягав, щоб ми негайно втекли з пароплава. Він почав швидко збиратися, квапити мене. Я сказала, що настав час виконати обіцянку — віддати розписку і відпустити мене…
„Невже ти ще не зрозуміла — ти завжди будеш зі мною! — відказав він. — Я краще вб’ю тебе. Мені нестерпна сама думка, що ти повернешся до нього! Ти, графиня де Ла Фарре!!!“ — Він назвав мене якимось чудернацьким іменем, і я зрозуміла, що він остаточно з’їхав з глузду. Він лишився останнім… Але він був міцнішим та обережнішим за інших. Я розгубилася. Він змусив мене перевдягнутися, почав зв’язувати руки. Я пручалася… „Я вивезу тебе по шматках!!“ — закричав він. Від сильного удару я знепритомніла… Решту ти знаєш. Мабуть, він гадав, що я померла…»
— Невже все марно?.. — тихо вимовила Жанна, закінчивши свою розповідь.
За розмовою сестри не помітили, як пароплав зрушив з місця і крізь фіранки пробився перший промінчик сонця. Ніч скінчилася…
— Ти ще не вислухала мене, — сказала Влада. — Але вже майже немає часу, за годину ми будемо в порту.
Вона дістала з ридикюля згорток із діамантом і синій конверт.
— Візьми, це належить тобі.
Ще з півгодини пішло на розповідь Влади про події останньої доби.
— Якщо ти не проти, я візьму документи. Тобі лишається діамант і… Макс…
— Хіба ти не повернешся зі мною?
Влада криво посміхнулася:
— Ні, з мене досить. Ми розпрощаємося тут, у порту, — ти купиш собі квиток на потяг, а мій квиток — ось він, — вона помахала квитком до Амстердама. — Перереєструю його на своє ім’я. Я знаю, що робитиму далі. Збирайся. Часу більше немає.
Пароплав уже причалював до берега. По радіо знову оголошували «культурну програму» цього дня.
— Я не можу тебе проводжати, вийдеш непомітно сама, — сказала Влада. Сестри стояли на порозі каюти.
— Стривай, я забула, — сказала Влада і дістала з валізи ключі. — Це від квартири…
Потім вона довго дивилася в ілюмінатор, спостерігаючи, як Жанна бреде сонною вуличкою, що вела з причалу до траси, — маленька фігурка у пелені вранішнього серпанку…
В кінці вулиці Жанна зупинилася, підняла руку, проголосувала якійсь машині. Стукнули дверцята, і настала тиша. Тиша розмореного спекою південного міста…
«Господи! — раптом схаменулася Влада. — Я ж не сказала про Макса!» Але в ту ж мить хвиля байдужості і втоми накотилася на неї. «Нехай це буде їхнім останнім випробуванням… Або…» Вона не наважилася завершити думку, яка була занадто тривожною і формулювалася приблизно так: «…або він не дістанеться нікому!..»
…Жанна їхала в потязі, охоплена дивним відчуттям відчуження до усього, що відбувалося довколо неї. Сусіди по купе ламали смажену курку, хрумтіли огірками, голосно гикали від колючих бульбашок «Спрайту», опасиста провідниця змушувала задирати ноги та здіймала хмари пилу, підмітаючи і без того задушливе купе. Жанна навіть не розстеляла постіль, хоча сплатила за неї належні гривні, і ніяк не реагувала на загравання сусіда.
Довколишні звуки проникали у неї, як голки, і висотували залишки живої крові. Вона втратила відчуття часу, і коли вранці потяг прибув до столиці, їй здалося, що минуло якихось півгодини… Гнів, який надавав їй сили вижити, перетворився на глибоку пастку порожнечі. На вокзалі вона взяла таксі й механічно назвала адресу.
Вона їхала через місто і не впізнавала його — воно було перерите, ніби божевільні мешканці всі як один кинулися на пошуки скарбів. Скрізь стояли бульдозери, височіли будівельні крани і снували люди з лопатами. Жанна безсило відкинула голову на спинку сидіння, і прямо над нею пропливла жахлива зелена постать жінки із золотим обличчям — новий монумент, що звели посеред майдану. Жанна здригнулася — жінка нагадувала потопельницю… «Скільки можна виконувати команду — „Руки вгору“? — подумала вона. — Усі ми стоїмо, загіпнотизовані цією командою, навіть пам’ятники…»
Біля її будинку усе лишилося так, як було. До квартири вона піднімалася пішки, і кожен поверх здавався їй піком трансільванських гір, який вона долала з останніх сил. Ось і напівзітлілий напис на підвіконні: «Жанна + Макс…»
Макс! Чи зможе вона кохати його так само, як раніше?
Жанна зі здивуванням помітила, що двері квартири тепер були обшиті справжнім деревом і мали респектабельний вигляд.
Вона з острахом вставила ключ у шпарину…