Тут донові урвався голос, Джорджіо налив собі склянку вина і схопив скибку хліба з грудочкою ще мокрого сиру й підступив до батька.
— А чого це ще й зараз? — запитав він.
— Бо мій любий небіж стоїть тут, занепокоєний, як помер його батько, і ми повинні розвіяти всі підозри, які він може мати щодо нас, — відповів дон.
— Доне Доменіко, я вас не підозрюю, — мовив Кросс.
— Кожен підозрює геть усе — така-бо людська природа. Але дай я розкажу далі. Роза-Марія була молода і ще не знала життя. Їй краялося серце, коли спершу обидві «родини» противилися шлюбові. Проте вона до ладу й не розуміла чому. Тож надумала звести всіх докупи, гадала, ніби кохання переможе все, як згодом розповідала мені. Тоді вона була дуже мила, а для мене — мов ясне сонечко. Моя дружина померла молодою, і я не одружувався вдруге, бо не зміг би ділити Розу-Марію з якоюсь чужинкою. Я не відмовляв їй ні в чому і мав великі сподівання на її майбутнє. Але шлюб із Сантадіо був для мене нестерпний. Я заборонив його. Тоді я теж був молодий. Я гадав, що діти коритимуться моїй волі. Я хотів, щоб вона навчалась в університеті, вийшла заміж за когось з іншого світу. Джорджіо, Вінсент і Петі мали підгримувати мене в цьому житті, я потребував їхньої допомоги. І я живив надію, що їхні діти теж матимуть змогу жити в кращому світі. Як і мій наймолодший син, Сільвіо. — Дон кивнув головою на фото на полиці над коминком.
Кросс ніколи по-справжньому не приглядався до того фото, не знав його історії. Фотографія зображувала двадцятирічного молодика, що дуже скидався на Розу-Марію, проте мав шляхетніше обличчя, сіріші очі й розумніший вигляд. Те обличчя виказувало таку доброту душі, що Кросс, чудуючись, думав, чи фото часом не ретушоване.
Повітря в кімнаті без вікон стало аж ядуче від сигарного диму, Джорджіо знову запалив грубезну гаванську сигару.
— Я любив Сільвіо, — знову заговорив дон, — ще дужче, ніж Розу-Марію, я в нім просто душі не чув. Він мав серце добріше, ніж у більшості люду, вже вчився в університеті й навіть одержував стипендію. Перед ним відкривались усі шляхи. Але він був надто невинний.
— Він не мав вуличної кебети, — втрутився Вінсент. — Із нас ніхто б не поїхав. Тим паче так, як він, без охорони.
Далі повів розповідь Джорджіо:
— Роза-Марія і Джіммі Сантадіо зупинились у тому мотелі «Комек». І в Рози-Марії з'явилася думка, що, коли Джіммі й Сільвіо поговорять, вони зможуть примирити обидві «родини». Вона зателефонувала Сільвіо, і той поїхав до мотелю, нікому нічого не сказавши. Втрьох вони обговорювали, як це має бути. Сільвіо завжди називав Розу-Марію «Po». Його останні слова були такі: «Po, все буде гаразд. Батько послухає мене».
Але Сільвіо ніколи не довелося порозмовляти з батьком. На біду, двоє з братів Сантадіо, Фонса та Італо, стерегли свого брата Джіммі, мов справжні охоронці. Сантадіо під впливом своєї нездоланної параної підозрювали, що Роза заведе їхнього брата Джіммі в пастку. Або принаймні спокусить його шлюбом, що зменшить їхній власний вплив у родині. Роза-Марія зі своєю несамовитою сміливістю та несхитним наміром побратися з Джіммі була для них небезпечна. Вона кинула виклик навіть своєму батькові, великому донові Клерікуціо. Таку ніщо не зупинить.
Упізнавши Сільвіо, коли той виїхав з мотелю, брати підстерегли його на греблі Роберта Мозеса й застрелили. Витягли гаманця і зробили так, щоб усе скидалось на грабунок. Той нелюдський учинок добре характеризував вдачу Сантадіо.
Дон Клерікуціо не мав ні найменшого сумніву, хто вбивця. А на поминки приїхав Джіммі Сантадіо, без зброї й без охорони і попросив приватної аудієнції з доном.
«Доне Клерікуціо, — мовив він, — я переживаю, мабуть, не менше ніж ви. Якщо ви гадаєте, ніби в цьому вбивстві винні Сантадіо, я віддаю своє життя у ваші руки. Я розмовляв зі своїм батьком: він такого наказу не давав. І батько доручив мені переказати вам, що він перегляне всі ваші пропозиції. Батько дав мені дозвіл одружитися з вашою донькою».
Роза-Марія підійшла, щоб підтримати Джіммі. Її личко було таке жалісливе, що тієї миті донове серце пом'якшилось. Горе і страх надали його доньці трагічної краси. Її очі були просто дивовижні: темні аж чорні, вони вилискували сльозами. А на обличчі застиг розгублений, приголомшений вираз.