Після кеглів Джіммі Сантадіо відвів Піппі вбік: «Я покладаюсь на тебе, що ти зможеш усе зробити, — мовив він. — Наші дві «родини» помиряться, нас, мене й тебе, ніщо не зупинить». Джіммі Сантадію був тоді найчарівніший.
Піппі, відповідаючи йому, надав щирості кожному згукові, що злітав йому з вуст: «Атож, ми зможемо, неодмінно зможемо». І дивувався, чи справді Джіммі Сантадіо такий щирий, як здається. Але тепер йому треба дізнатися, чи те вбивство скоїли таки Сантадіо.
Джіммі, здається, відчув те німе запитання. «Піппі, присягаюсь тобі, — заговорив він, — я не причетний до того. — І взяв Піппі за руку. — Ми не причетні до смерті Сільвіо. Анітрохи. Присягаюсь головою свого батька».
«Я вірю тобі», — сказав Піппі і потис Джіммі руку. Він на хвилину завагався, але то пусте. Вже запізно.
Червоне пустельне сонце розтавало в сутіні, і на всьому подвір'ї загорілись вогні. То був знак накривати столи для офіційного обіду. Всі брати, Фонса, Італо, Джіно, Бенедикт і Луїс, виголошували тости до нареченої й нареченого. Пили за щасливий шлюб, за мужні чесноти Джіммі, віншували Піппі, свого великого нового приятеля.
Старий дон Сантадіо був надто кволий, щоб підвестися з ліжка, але передав свої найщиріші побажання, згадавши й про літак, подарований синові, гості гучно схвалили його вітання. Потім сам наречений відрізав великий шматок весільного торту й заніс його до спальні старого. Але батько спав, тож Джіммі дав його доглядачці, що пообіцяла погодувати свого підопічного, коли той прокинеться.
Нарешті, десь опівночі, святкування скінчилося. Джіммі й Роза-Марія подалися до своєї весільної кімнати, кажучи, що завтра вранці їдуть на медовий місяць до Європи й потребують відпочинку. На ті слова гості насмішкувато затюкали й посипали вульгарними жартами. Але все те з веселим серцем і добрим гумором.
Сотні авто виїхали з двору й помчали в пустелю. Весільна обслуга спакувала свої ваговози, згорнула тенти, позбирала столи та стільці, зняла платформу й навіть швидкома обдивилася доріжок, чи немає де сміття. Зрештою вона виїхала: все буде прибране тільки наступного дня.
На прохання Піппі, після того як роз'їхались гості, мала відбутися його церемоніальна зустріч із п'ятьма братами Сантадіо. Вони обміняються подарунками, відзначивши початок дружби двох «родин».
Опівночі всі шестеро зібрались у просторій їдальні в домі Сантадіо. Піппі мав повну валізку годинників «Ролекс» (справжнісіньких, а не вправних імітацій), а крім того, велике японське кімоно, всіяне ручними розписами, що зображували сцени східного кохання.
«Несімо його відразу до Джіммі!» — скрикнув Фонса.
«Запізно, — засміявся Італо. — Джіммі й Роза-Марія вже виходять на третє коло!»
Усі зареготали.
А надворі пустельний місяць сповив подвір'я білим, крижаним запиналом. Китайські ліхтарики, що висіли на мурі, червоними цятками оздобили сріблясте проміння.
Великий автофургон із золотим написом «Весільні послуги» на кожному боці під'їхав до брами садиби Сантадіо. Один з двох охоронців підійшов до кабіни, й водій сказав, що вони повернулись, бо забули генератор.
«І отак серед ночі повернулись?» — здивувавсь охоронець. Поки він розмовляв, помічник водія вийшов надвір і підступив до другого охоронця. Обидва вартові були обтяжені їжею та питвом після весільного частування. І тут одночасно сталися дві події. Водій сягнув рукою між ноги, дістав пістолета з глушником і тричі вистрелив просто в охоронцеве обличчя. Його помічник здушив другого охоронця і широким гострим ножем умить перетяв йому горлянку. Мертві, впали охоронці на землю. Під тихе хурчання двигуна опустилася широка металева платформа в кінці фургона й двадцять солдатів «родини» Клерікуціо вискочили надвір. З панчохами на обличчі, вбрані в чорне, озброєні пістолетами з глушниками, напасники на чолі з Джорджіо, Петі та Вінсентом розбіглися по подвір'ю. Одна група перерізала телефонні дроти, друга взяла під свій контроль подвір'я. Десятеро чоловіків у масках, а серед них Джорджіо, Петі й Вінсент, удерлися до їдальні.