Роза-Марія втішено захихотіла. Данте вона видавалася відьмою з його книжки казок. «Вони гадали, — заговорила мати, — ніби такі кмітливі, що передбачать геть усе, напнувши на себе маски, чорне вбрання та капелюхи. А знаєш, про що вони забули? Піппі й далі ходив у своїх танцювальних туфликах. Лакована шкіра й чорні банти. А твої дядьки завжди ставали в певному порядку. Джорджіо неодмінно попереду, Вінсент трохи позаду, а Петі з правого боку. І я бачила, як вони глянули на Піппі, дивлячись, чи він накаже мене вбити. Адже я їх упізнала. Я бачила, як вони завагались, майже сахнулися. Та вони вбили б мене, таки вбили б. Мої рідні брати».
І після цього Роза-Марія так довго невтішно ридма плакала, що Данте лякався. Проте навіть семирічною дитиною він намагався її втішити:
— Дядько Петі ніколи б не зачепив тебе. А дідуньо повбивав би їх усіх, якби вони напалися на тебе.
Малий не мав певності щодо дядька Джорджіо і навіть дядька Війні. Але своїм дитячим серцем він ніколи не міг простити Піппі.
Коли Данте виповнилось десять, він, бачачи, що у матері починається напад і що вона знову розповідатиме йому про війну з Сантадіо, швиденько відводив її в безпечне місце — до спальні, — щоб дід і дядьки нічого не почули. А змужнівши, Данте був надто тямущий, щоб його могла ввести в оману машкара, під якою ховалась «родина» Клерікуціо. Від природи йому був властивий такий лихий гумор, що він дав знати дідові й братам, коли здогадався про правду. Крім того, постеріг, що його дядьки не так уже й люблять його. Планувалося, що Данте стане членом легального суспільства, може, посяде місце Джорджіо й вивчатиме фінансову машинерію, але він тим нітрохи не цікавився і навіть глузливо казав дядькам, що йому начхати на той овечий бік «родинних» справ. Джорджіо вислухав ті слова з такою зимною незворушністю, що шістнадцятирічний Данте на хвилину злякався.
— Гаразд, не підеш, — погодився дядько Джорджіо, і в його голосі чулися сум і трохи злості.
Коли Данте, вже учень випускного класу середньої школи, покинув навчання, його послали працювати в будівельну компанію Петі в Бронкському анклаві. Данте був клятий у роботі й на тяжкій, виснажливій праці на будівельних майданчиках розвинув могутні м'язи. Петі інколи вводив його до складу загонів Бронкського анклаву. Коли Данте подорослішав, дон постановив, щоб він був солдатом під орудою Петі.
Тієї постанови дон дійшов тільки після повідомлень Джорджіо про вдачу Данте і на основі деяких учинків молодого хлопця. Данте був звинувачений у зґвалтуванні гарненької однокласниці й нападі з ножем на ще одного учня, свого однолітка. Данте благав дядьків нічого не розповідати дідові, і ті справді йому пообіцяли, але, звичайно, негайно повідомили дона. Тих звинувачень спекались чималими грішми, перше ніж справи передали до суду.
Саме в ті юнацькі роки Данте став дедалі більше заздрити Кроссові. Кросс обернувся на високого, напрочуд вродливого хлопця з упевненими, ґречними манерами. Все жіноцтво клану Клерікуціо обожнювало Кросса й ревно опікувалося ним, кузинки фліртували з молодим красенем, хоч ніколи й не підступали до донового онука. Данте зі своїм ренесансним капелюхом, підступним гумором, оцупкуватим і незвичайно м'язистим тілом просто лякав тих дівчаток і був надто розумний, аби не бачити того всього.
Коли Данте взяли до мисливської хатки в Сьєррі, його дужче тішило ставити пастки на звіра, ніж стріляти в нього. Закохавшись в одну зі своїх кузинок, — а це була річ природна в згуртованому клані Клерікуціо, — Данте був надто безпосередній у своїх залицяннях. Крім того, він надміру вільно поводився з доньками солдатів Клерікуціо, що жили в Бронкському анклаві. Зрештою Джорджіо, що прибрав роль суворого, вимогливого батька, познайомив Данте із власником шикарного нью-йоркського борделю, аби трохи погамувати несвітську вдачу свого підопічного.
Але незвичайна цікавість Данте, його пронозливість і кмітливість допомогли йому — єдиному зі свого покоління в клані Клерікуціо — збагнути, що насправді робить уся «родина». Отже, зрештою вирішили, що готуватимуть його до оперативної роботи.
Минав час, і Данте відчував дедалі більшу відчуженість від родини. Дон любив його так само ніжно, як і давніше, й навіть натякнув йому, що він буде спадкоємцем «імперії», але вже не ділився своїми думками з онуком, не навчав його своєї прозірливості, не давав перлин своєї мудрості. І дон ніколи не підгримував ідей та міркувань Данте про стратегію.