— А вони зайшли таки далеченько, — протяг Кросс.
— У такій ситуації не можна дозволити мати зайвого гравця, — пояснював Лія. — Мушу сказати, я здивований, що Данте й тут добачив небезпеку. Він, мабуть, переконав Лоузі, бо той, певне, не хотів убивати свого давнього партнера. В кожного свої сентименти.
— Тож тепер Данте контролює Лоузі. А я гадав, що Лоузі не такий поступливий.
— Ти говориш про два різні класи тварин, — мовив Лія. — Лоузі грізний, а Данте несамовитий.
— Отже, Данте знає, що я знаю про нього.
— А це означає, що я маю діяти дуже швидко, — виснував Лія.
— Це має бути «причастя», — кивнув головою Кросс. — Вони повинні зникнути.
— Невже ти гадаєш, що ми одуримо дона Клерікуціо? — засміявся Лія.
— Якщо правильно спланувати, нас ніхто не звинуватить.
Наступні три дні Лія просидів із Кроссом, розробляючи плани. За цей час він власноруч спалив своє старе вбрання в готельній печі для спалювання сміття. Кросс вправлявся, самотою заповнюючи всі вісімнадцять ямок у грі в гольф, а Лія водив для нього візок з ключками. Лія не розумів, чому ця гра така популярна в усіх «родинах». Як на нього, то було якесь дивне збочення.
Увечері третього дня Кросс і Лія сиділи на балконі апартаментів на даху. Кросс виніс бренді й гаванські сигари, і вони обоє дивилися вниз на вулицю, на людське шумовиння.
— Байдуже, хоч які вони розумні, але моя смерть так скоро після батькової скомпрометує Данте в очах дона, — говорив Кросс. — Гадаю, нам можна не поспішати.
— Але недовго, — пахкав сигарою Лія. — Тепер вони знають, що ти розмовляв із Шаркі.
— Нам треба схопити їх обох зразу. Пам'ятай, має бути «причастя». Їхніх тіл знайти не повинні.
— Ти говориш насамперед про останнє,— дорікнув Кроссові Лія. — А насамперед слід упевнитись, чи ми зможемо їх убити.
— Тут нам тяжкенько доведеться, — зітхнув Кросс. — Лоузі дуже небезпечний і обережний. Данте добрий боєць. Нам треба ізолювати їх в одному місці. Чи можна це влаштувати в Лос-Анджелесі?
— Ні, це територія Лоузі. Там він занадто грізний. Це треба робити у Вегасі.
— І зламати правила, — сумно докинув Кросс.
— Якщо це буде «причастя», то ніхто не знатиме, де їх убили, — заспокоював Лія. — І ми вже порушуємо правило, вбиваючи поліцая.
— Здається, я знаю, як заманити їх до Вегаса одночасно, — сказав Кросс і пояснив свій план Лії.
— Треба не шкодувати приманки, — погоджувавсь Лія. — Треба мати гарантію, що Лоузі й Данте приїдуть сюди тоді, коли будуть потрібні нам.
— Гаразд, — мовив Кросс, ковтнувши бренді, — тут є чим заманити. — І розповів свій план, Лія схвально закивав головою. — Їхнє зникнення буде нашим рятунком. І воно введе в оману геть усіх.
— Крім дона Клерікуціо, — застеріг Лія. — Тільки його треба боятися.
Книга 8
«Причастя»
Розділ 21
На щастя, Стів Столлінгс помер до того, як була знята його фінальна сцена у фільмі «Мессаліна». Бо перезняти її обійшлося б у кілька мільйонів доларів.
Та остання сцена була сценою битви, що сталася десь посередині фільму. За п'ятдесят миль від Вегаса було споруджене містечко в пустелі, яке мало правити за табір перського війська, що його мав розбити імператор Клавдій (Стів Столлінгс) у супроводі своєї дружини Мессаліни (Атени).
Надвечір Стів Столлінгс подався до свого готельного номера в поблизькому містечку. Стів мав кокаїн, випивку, двох жінок-компаньйонок на ніч і був ладен дати копняка кому завгодно,— він утомився. По-перше, роль, яку він грав у картині, була припасована до героя фільму, а не до актора-кінозірки. Стів усвідомив, що став тепер другорядним актором, його спіткала неминуча доля підстаркуватих зірок. По-друге, Атена цуралася його протягом усієї роботи, він сподівався на більше. Крім того, — хоча ця його кривда, як він бачив і сам, була трохи дитяча, — на прикінцевих урочистостях і перегляді ще сирого фільму його не потрактовано як справжню зірку: йому не дали однієї зі славетних вілл готелю «Ксанаду».
Проживши довгі роки у сфері кінобізнесу, Стів Столлінгс знав, як працює машинерія влади. Коли він був касовою зіркою, то міг узяти гору над будь-ким. Теоретично директор студії був повним господарем, він давав картині зелене світло. Впливовий продюсер, що забезпечував студії «майно», теж був господарем, він зводив усе докупи — зірок, режисера, сценарій, — наглядав за роботою над сценарієм і збирав незалежні кошти з людей, що давали кредити як співпродюсери, проте не мали впливу. На цій стадії готувань продюсер був найголовніший.