Дон знову обернувся до Джорджіо.
— Джорджіо, ти будеш моїм наступником. Відтепер ти з Війні не братимеш участі в тій необхідній частині «родинної» роботи, де пахне небезпекою, хіба що аж украй припече. Нам слід дивитись уперед. Ваші діти, сини мої, а також маленькі Данте і Кроччіфіксіо повинні вирости в іншому світі. Ми багаті, нам уже не треба ризикувати власним життям, щоб заробити на хліб насущний. Відтепер наша «родина» тільки надаватиме фінансові консультації решті «родин». Ми забезпечимо їм політичну підтримку, будемо посередниками в усіх їхніх чварах. А для цього слід мати на руках козирі. Нам потрібна армія. Ми захищатимемо їхні гроші, а за це вони нам дозволять змочувати дзьоба.— Він помовчав.— Років через двадцять-тридцять ми всі розчинимось у законному світі і будемо тішитись власним багатством без остраху. Тим двом немовлятам, яких ми сьогодні хрестимо, вже ніколи не доведеться коїти наші гріхи і йти на наш ризик.
— Навіщо ж тоді зберігати Бронкський анклав?— спитав Джорджіо.
— Колись, сподіваюся, ми станемо святими, — відповів дон, — але тільки не великомучениками.
Десь через годину дон Клерікуціо стояв на балконі кам'яниці й спостерігав святкування.
Розлогий моріжок, заставлений столиками для пікніків під кронами схожих на крила зелених парасоль, заповнили дві сотні гостей, багато з них — солдати Бронкського анклаву. Хрестини звичайно були нагодою повеселитись, але тут панувала стриманість.
Перемога над Сантадіо дорого обійшлася Клерікуціо. Дон утратив свого найкоханішого сина Сільвіо. Його донька Роза-Марія втратила чоловіка.
Тепер він дивився на купки людей, що юрмились довкруг кількох довгих столів, заставлених кришталевими карафками з темно-червоним вином, сяйливими білими супницями, щонайрізноманітніше приготованим спагеті, дерев'яними тацями з гірками нарізаних м'ясив і сиру, хрусткими свіжовипеченими булочками всіх форм і розмірів. Дон піддався заспокійливій м'якій музиці невеличкого оркестру, що грав на задньому плані.
В самому центрі розставлених колом столиків дон бачив дві дитячі коляски під голубими ковдрочками. Що за відважні немовлятка лежать у цих колясках! Навіть не кліпнули, коли на них упали краплі свяченої води. Поруч стояли дві мами — Роза-Марія та Наліна Де Лена, дружина Піппі. Йому було видно два дитячі личенька, ще такі невинні й не торкнуті дійсністю — Данте Клерікуціо і Кроччіфіксіо Де Лени. Саме дон відповідає за те, щоб цим дітям ніколи не довелося страждати, заробляючи на прожиток. Якщо в нього все вигорить, вони увіллються в порядне людське суспільство. Дивно, подумав дон, серед усього гурту нема жодного чоловіка, що бодай підійшов би до немовлят.
Дон бачив Вінсента із, як завжди, суворим, неначе витесаним з граніту обличчям, що частував дітей гарячими сардельками з візка, власноруч змайстрованого для свята. Візок був такий самий, як і на вулицях Нью-Йорка, хіба що більший, парасолька над ним яскравіша, а сардельки — смачніші. Вінсент надягнув чистенький білий фартух, до сардельок подавав квашену капусту, гірчицю, червону цибульку і гостру підливу. Попри похмуру зовнішність, Вінсент був найлагідніший серед донових синів.
На корті для гри в боччі — італійські кеглі — дон побачив, як Петі грав з Піппі Де Леною, Вірджініо Баллаццо та Альфредом Ґроневельтом. Петі був пустотливий від природи, не знав ніякого стриму, а дон такого не схвалював, таку поведінку він уважав за небезпечну. Ось і тепер Петі своїми витівками збивав гру — від його першого удару куля розлетілася в друзки.
Вірджініо Баллаццо служив у дона розпорядником, правив за своєрідного адміністратора в «родині» Клерікуціо. Жвавий і рухливий, він удав, ніби погнався за Петі, а той удав, начебто втікає. Донові впала в око іронічність цієї сценки. Він знав, що його син Петі — природжений убивця, а грайливий Баллаццо мав певну, цілком заслужену репутацію.
Та жоден з них не був рівнею Піппі.
Дон бачив, як жінки в тлумі на подвір'ї пасли Піппі очима. Всі, хіба що крім двох матерів — Рози-Марії та Наліни. Такий красень! На зріст як і сам дон, м'язисте сильне тіло, позначене брутальною вродою обличчя. Приглядались до нього й чоловіки, серед них і деякі солдати Бронкського анклаву. Оцінювали владний вираз обличчя, вправність дужого тіла, бо кожен знав, що то «молот», найкращий серед «родинних» «фахівців».