Лоузі вийшов зі спальні й попрямував на кухню. Скільки тут усіляких передпокоїв! Із холодильника Лоузі дістав пляшку імпортного пива й тацю з канапками. Кинув одну до рота. Ікра. Лоузі аж зітхнув з утіхи, він ніколи не їв чогось смачнішого. Отак тут живуть. І отак житиме він до кінця своїх днів, матиме ікру, дівчат з вар'єте, а колись, може, й Атену. Треба тільки впорати сьогоднішню роботу.
Узявши тацю і пляшку, Лоузі пішов до просторої вітальні. І тут його вразило, що підлога і меблі накриті поліетиленовою плівкою, яка надавала всій кімнаті примарного білого полиску. До того ж у фотелі, застеленому плівкою, сидів чоловік, курив тоненьку сигару і тримав у руці склянку персикового бренді. То був Лія Вацці.
«Що це, в біса, означає?» — подумав Лоузі. Він поставив тацю і пляшку на кавний столик і сказав:
— А я шукав тебе.
Лія пахнув сигарою й ковтнув бренді.
— Ну а тепер знайшов, — відказав він, підводячись. — Можеш тепер знову мене вдарити.
Лоузі був надто досвідчений чоловік, щоб не стривожитись. Тепер він з'єднав усе докупи. А він іще ж дивувався, чому решта апартаментів на віллі не зайняті, це його вразило. Лоузі недбало розстібнув піджака й посміхнувся Лії. Цього разу ляпаса буде мало. Данте і Кросс прийдуть через годину, чекаючи, він зможе попрацювати. Тепер він озброєний і йому нема чого боятись зостатися сам на сам із Лією.
Раптом кімнату заполонили люди, виходячи з кухні, прилеглих передпокоїв, відеозалу, всі вищі і кремезніші за Лоузі. Тільки двоє мали пістолети.
— Ви знаєте, що я поліцай? — заговорив до них Лоузі.
— Ми всі це знаємо, — спокійно відповів Лія й ступив ближче до Лоузі. Водночас обидва озброєні чоловіки ткнули цівками в спину Лоузі.
Лія встромив руку під піджак Лоузі й дістав пістолета. Передав його комусь із своїх людей і шмагонув Лоузі рукою по обличчю.
— Що ж, — мовив Лія, — в тебе завжди було багато запитань. Я тут. Запитуй.
Лоузі ще досі не відчував справжнього страху. Він лише непокоївся, що прийде Данте з Кроссом. Лоузі просто не міг повірити, що такого чоловіка, як він, якому пощастило зостатися живим у багатьох небезпечних ситуаціях, можуть, нарешті, подолати.
— Я знаю, що ти вбив того Сканнета, — сказав Лоузі. — І я рано чи пізно заарештую тебе за це.
— То треба було раніше, ти спізнився. Так, маєш слушність, і тепер можеш померти щасливим.
Лоузі ще й досі не міг повірити, що хтось спокійно і незворушно наважиться вбити службовця поліції. Звісно, дехто з наркоділерів часом витягне пістолета і стрельне, якісь негри-недоумки, побачивши поліційний значок, теж можуть бахнути, так само як і злодії, що тікають, пограбувавши банк, але жоден злочинець не матиме духу стратити поліцая. Надто великий буде галас.
Лоузі випростався, щоб відтрутити Лію, опанувати ситуацію. Але раптом вогненна смуга перетяла йому живіт, затремтіли ноги, Лоузі став падати навколішки. Щось, мов обухом, ударило по голові, запалали вуха, він уже нічого не чув. Лоузі ткнувся колінами в підлогу, килим видався йому грубезною подушкою. Він підвів очі. Над ним стояв Лія Вацці і тримав у руках шовковий шнурок.
Лія Вацці витратив цілі два дні, шиючи два великі лантухи на трупи. Лантухи були з темно-коричневого брезенту, зверху їх можна було зашнурувати. В кожному могло поміститися велике тіло. Кров з лантуха не витекла б нізащо, а зашнурувавши, лантух можна було взяти на плечі, мов армійського рюкзака. Лоузі ще бачив, як ті лантухи лежали на дивані. Тепер до одного лантуха запхали його тіло, Лія туго затяг шнурки і, зіперши на диван, поставив той лантух вертикально. Звелів своїм людям стати навколо вілли, проте не показуватись, аж поки він погукає їх. А що їм робити далі, вони знали.
Кросс і Данте йшли від брами до вілли Данте. Нічне повітря було задушне, бо місто, немов казан, увібрало всю денну спекоту гарячого, пустельного сонця. Обидва повпрівали. Данте звернув увагу, що Кросс у бахматих штангах, відкритій сорочці, застебнутому піджаку, що він може бути озброєний...
Семеро вілл із зеленими прапорцями, що ледь майоріли на вітрі, і пустельним місяцем на небі справляли величне враження. З балкончиками, пишними, засадженими зеленню дашками над вікнами, високими білими дверима з золотими оздобами, вілли видавалися спорудами з іншого сторіччя.