— Я вільний, — засміявся Кросс. — А скоро взагалі виберусь і житиму з Атеною у Франції.
Пополудні десятого дня в готелі «Ксанаду» з'явився для зустрічі з Кроссом Джорджіо Клерікуціо, і в Кросса всередині щось наче опустилось; варто тепер утратити контроль над собою, і він запанікує.
Джорджіо залишив своїх охоронців на порозі Кроссових апартаментів разом з готельними охоронцями, проте Кросс не мав жодних ілюзій, його власна варта виконає будь-який наказ Джорджіо. Не додав йому певності й вигляд Джорджіо. Джорджіо, здається, змарнів, його обличчя зблідло. Кросс уперше бачив його таким, неначе він розгублений.
— Джорджіо, — з надмірною приязню привітав його Кросс, — яка несподівана радість. Дай я зараз подзвоню, і тобі підготують віллу.
Джорджіо втомлено всміхнувся й проказав:
— Ми не можемо знайти Данте. — А трохи помовчавши, додав: — Він зник з карти, а востаннє його бачили тут, у «Ксанаду».
— Господи, — зойкнув Кросс, — це вже поважна новина. Але ж ти знаєш Данте, його не завжди можна контролювати.
— Він був із Джімом Лоузі, і Лоузі пропав теж. — Цього разу Джорджіо навіть не дбав про усмішку.
— То була кумедна пара, я ще думав, що їх поєднує.
— Вони були приятелі, — пояснив Джорджіо. — Донові це не подобалось, але ж Данте був касир того хлопця.
— Я допомагатиму чим зможу, — пообіцяв Кросс. — Я перепитаю всю готельну обслугу. Але, знаєш, Данте й Лоузі офіційно не реєструвались. Ми ніколи не реєструємо тих, хто живе у віллах.
— Ти це можеш робити, як повернешся. Дон хоче бачити тебе особисто. Він навіть розробив план, як привезти тебе.
— Що ж, я пакую речі, — озвався Кросс після довгої мовчанки. — Джорджіо, щось серйозне?
— Не знаю, — відповів Джорджіо, подивившись йому просто у вічі.
У літаку, що здійснював чартерний рейс до Нью-Йорка, Джорджіо зосереджено перебирав папери у портфелі. То був недобрий знак, але Кросс не озивався до Джорджіо. Хай там як, той однаково нічого йому не скаже.
Літак зустріли три закриті автомобілі і шестеро солдатів Клерікуціо. Джорджіо сів в один автомобіль і кивнув Кроссові на другий. Знову поганий знак. Уже розвиднялося, коли автомобілі проминули охоронців і браму маєтку Клерікуціо в Дестамі.
Двері будинку охороняли двоє вартових. На подвір'ї були й інші люди, але Кросс ніде не побачив ні жінок, ні дітей.
— Де це всі подівались, у Діснейленді? — запитав Кросс Джорджіо, але той пустив жарт повз вуха.
Перше, що побачив Кросс у вітальні дестамського будинку, — коло з восьми чоловіків, а всередині кола ще двох, що розмовляли як щирі приятелі. Кроссове серце підскочило, бо то були Петі і Дія Вацці. Вінсент спостерігав їх і здавався сердитим.
Петі і Дія скидались на давніх друзів, проте Дія мав на собі тільки сорочку й штани, піджака і краватки не було. Дія звичайно одягався офіційно, тож це означає, що його шукали і знезброїли. І справді, він був схожий на бадьору мишу серед грізного котячого гурту. Дія привітав Кросса, сумно кивнувши головою, Петі навіть не глянув у його бік. Та коли Джорджіо повів Кросса до закритого кабінету, Петі підвівся й пішов услід, рушив за ними і Вінсент.
Там уже чекав дон Клерікуціо. Він сидів у величезному фотелі й курив свою улюблену кручену сигару. Вінсент підступив до нього й подав йому з бару склянку вина. Кроссові не запропонували нічого. Петі зупинився біля дверей. Джорджіо сів на диван біля донового фотеля й кивком показав Кроссові сісти поряд.
Донове обличчя, що з літами стало мов прозоре, не виказувало жодних емоцій. Кросс підійшов і поцілував дона в шоку. Дон подивився на нього, і його обличчя полагіднішало, він немов засмутився.
— Ну що, Кроччіфіксіо, — заговорив дон, — все зроблено дуже мудро. Але тепер ти повинен пояснити свої причини. Данте я дід, моя донька його мати. Ці чоловіки — його дядьки. Ти повинен відповісти нам усім.
— Не розумію, — відповів Кросс, намагаючись зберегти самовладання.
— Данте, — гостро заговорив Джорджіо, — де він?
— Господи, звідки мені знати? — відповів начебто здивований Кросс. — Він ніколи нічого не казав мені. Може, він тепер розважається в Мексиці.
— Ти не розумієш. Не відкручуйся, — знов озвався Джорджіо. — Тебе вже визнано винним. Де ти закопав його?
Вінсент, що стояв біля бару, відвернувся, мов не маючи сили бачити Кроссове обличчя. Кросс чув, як позаду підступає ближче до дивана Петі.
— А де докази? — запитав Кросс. — Хто каже, що я вбив Данте?
— Я, — озвався дон. — Зрозумій: я оголосив, що ти винен. Мій присуд оскаржити не можна. Я привів тебе сюди, щоб ти міг благати милосердя, але ти повинен обгрунтувати вбивство мого онука.