Економічний геній Джорджіо, старшого сина дона Клерікуціо, покріплював впливовість «родини». Неначе яка праля-чарівниця, він відмивав потужні струмені брудних грошей, що їх сучасна цивілізація вибльовувала із власних нутрощів. Саме Джорджіо завжди намагався погамувати батькову затятість. Понад усе Джорджіо пильнував, щоб «родина» Клерікуціо трималась якомога далі від поля зору громадської уваги. Тому навіть для владних структур «родина» Клерікуціо існувала, мов якийсь НЛО. Оком щось там мимохідь схоплювали, ширились непевні чутки, казочки про крутість і великодушність її членів. Були якісь згадки в картотеках ФБР та поліції, але не з'являлось ніяких публікацій навіть у тих газетах, що прославились описом звитяг решти мафіозних «родин», які самі себе занапастили через власну легковажність та егоїзм.
Не те що «родина» Клерікуціо була зовсім беззубим тигром. Молодші брати Джорджіо, Вінсент і Петі, хоч і не обдаровані таким, як у нього, розумом, затятістю майже рівнялися з доном. У Бронкському анклаві, завжди населеному італійцями, Клерікуціо мали на кого покластися. У цьому анклаві, що складався з сорока квадратних кварталів, можна було б знімати фільми про стару Італію. Серед його мешканців не було бородатих хасидів-євреїв, чорношкірих, азіатів та всілякої богеми, і ніхто з них не мав там жодного бодай невеличкого підприємства або майна. Не було навіть жодного китайського ресторану. Вся нерухомість на цих теренах або належала Клерікуціо, або перебувала під їхнім контролем. Звичайно, траплялося, що дехто з нащадків порядних італійських батьків відпускав довгі косми і вважав себе за гітариста-бунтівника, але таких підлітків спроваджували до родичів у Каліфорнію. Чисельність мешканців Бронкського анклаву поповнювали щороку коштом ретельно просіяних іммігрантів з Сицилії. Бронкський анклав, що його обступили довкола райони з найвищим у світі рівнем правопорушень, був островом, де не знали злочинності.
Піппі Де Лена від мера Бронкського анклаву виріс до брульйоне лас-веґаського регіону в справах «родини» Клерікуціо. Та безпосередньо він усе ж підпорядковувався Клерікуціо, яким досі були потрібні його специфічні таланти.
Піппі втілював саму сутність того, що називалося «кваліфікацією», тобто був «фахівець» високої проби. Він почав рано, набиваючи руку з сімнадцятирічного віку, і в його виконавській діяльності найдужче вражало використання ґароти. Адже юнаки в Америці через свою неоперену гординю з презирством ставились до шовкових шнурків. До того ж він був вельми дужий фізично, високий, а своїм дебелим тілом наганяв страх. Звичайно, вогнепальною зброєю та вибухівкою він володів не менш майстерно. Якщо все це відкинути, то природжена життєрадісність робила Піппі просто чарівним, а завдяки природній невимушеності манер він прихиляв до себе геть кожного, а жінки захоплювались його галантністю, наполовину сицилійсько-старосвітською, наполовину американсько-кіноекранною. Хоч до роботи він ставився якнайповажніше, та був переконаний, що життя створене для втіх.
Піппі не був позбавлений невеличких слабкостей. Як пив, то від щирого серця, не обминав азартних ігор, занадто волочився за спідницями. Він був не такий безжальний, як хотілося б донові, може, тому, що надто полюбляв добре товариство. Одначе всі його слабкості якимсь дивним чином сприяли ще більшій ефективності його роботи. Він належав до тих людей, хто своїми вадами радше виводить із тіла отруту, ніж дозволяє їй нагромадитись.
Звісно, його кар'єрі сприяло те, що він доводився донові небожем. Належав до кревних, а це багато важило, коли Піппі порушив родинну традицію.
Ще нікому не вдалося прожити без помилок. У двадцять вісім років Піппі Де Лена одружився з кохання, ще й ускладнивши свою помилку тим, що взяв собі за дружину абсолютно не підхожу для «фахівця» жінку.