Ця сцена відбулася за кількох несприятливих обставин. По-перше, були свідки. По-друге, перше ніж Піппі встиг здиміти, над'їхала патрульна машина. По-третє, Піппі зовсім не збирався стріляти, він мав намір заманити Фуберту в безпечне місце. По-четверте, хоча це вбивство можна було подати як самооборону, деякі свідки стверджували, що Піппі стріляв перший. Усе зводилося до старого як світ трюїзму: закон більше загрожує тобі, коли ти невинний, аніж коли ти завинив. Як на лихо, на пістолеті Піппі був глушник, який він поставив, готуючись, звісна річ, тільки по-товариському погомоніти з Фубертою.
Справі посприяло те, що Піппі прекрасно зреагував на катастрофічну появу патрульної машини. Він не намагався пострілами розчистити собі шлях до втечі, а дотримувався усталеної лінії поведінки. Серед Клерікуціо панувало суворе правило: ніколи не відкривати вогонь по слугах закону. Піппі й не відкривав. Він випустив пістолета на бруківку і послав його ногою геть якнайдалі. Мирно дозволив себе заарештувати і повністю заперечив свою причетність до покійника, що простерся за кілька кроків від нього.
Такі непередбачувані оказії були передбачені, існував і план, як виплутатися з халепи. Зрештою, попри всю ретельність підготовки, лиха доля завжди могла втяти недобрий жарт. Піппі, здавалося, потрапив у тайфун безталання, а все ж знав, що йому треба тільки розслабитись, що він може покластись на «родину» Клерікуціо, яка візьме його на буксир і відтягне до берега.
Передусім на світі існували високооплачувані адвокати, які мали б домогтися звільнення його на поруки. Відтак були судді та прокурори, яких можна переконати, щоб вони рішуче стали на захист правил чесної гри; були свідки, у яких раптом ставалися провали в пам'яті; були несхитні й незалежні американські присяжні, які, коли їх трохи підбадьорити, відмовляються осудити людину, бо не хочуть догоджати владним структурам. Солдатові «родини» Клерікуціо нема потреби скаженіти, мов пес, і вибиратися з халепи за допомогою пострілів.
Хай там як, а Піппі Де Лені вперше за час тривалої служби «родині» довелося стати перед судом. Але звичайна стратегія стосунків із законом вимагала, щоб на суді були присутні його дружина і діти. Присяжні мали знати, що від їхньої ухвали залежить щастя ні в чому не винних членів сім'ї. Дванадцять випробуваних і справедливих чоловіків і жінок мали піддати свої серця випробуванню на твердість. «Обґрунтований сумнів» був справжньою знахідкою для охоплених жалістю присяжних.
На суді полісмени засвідчили, що не бачили, щоб Піппі мав пістолет чи копав його ногою. Троє свідків не могли впізнати підсудного, ще двоє були такі категоричні, тицяючи пальцем на Піппі, що викликали неприязне до себе ставлення з боку присяжних і судді. Власник ресторанчика, солдат «родини» Клерікуціо, посвідчив, що біг услід за Денні Фубертою, бо той не розплатився, і бачив стрілянину, але стріляв хто завгодно, тільки не Піппі Де Лена, тобто підсудний.
Під час стрілянини в Піппі на руках були рукавички, і саме тому на пістолеті не залишилось відбитків пальців. Захисник роздобув медичну довідку, що Піппі страждав на хронічні висипи на шкірі, загадкові й невиліковні, і носити рукавички йому порадив лікар.
Для більшої певності одного з присяжних підкупили. Зрештою, Піппі Де Лена займав у «родині» високе становище. Та цей останній запобіжний захід виявився зайвим. Піппі виправдали й навічно проголосили невинним в очах закону.
Та не в очах його дружини Наліни Де Лени. Через шість місяців після суду Наліна сказала Піппі, що вони повинні розлучитися.
Той, хто живе надто інтенсивним життям, мусить за це розплачуватись. Кістки й м'язи зношуються. Надлишок їжі і випивка підривають печінку і серце. Сон тікає, як злочинність перед законом, душа не відгукується на красу і не породжує скарбів довіри. Така неміч уразила і Піппі, і Наліну. Він став для неї нестерпний у ліжку, а йому не давала втіхи партнерка, що не поділяла його насолод. Вона не могла приховати жаху від знаття, що він убивця. Піппі відчував величезне полегшення, що вже не треба приховувати від дружини своє справжнє єство.
— Гаразд,— сказав Піппі Наліні,— ми розлучимось, але я не збираюся втрачати дітей.
— Я тепер знаю, хто ти,— відказала Наліна.— Я не можу тебе більше бачити і не хочу, щоб мої діти жили з тобою.
Піппі здивувався: Наліна ніколи не була категоричною чи прямолінійною. Його дивувало, що вона зважилась говорити ось так з ним, з Піппі Де Леною. Але жінки одвіку нерозважливі. Тоді Піппі обміркував власну ситуацію. Виховувати дітей він не готовий. Кроссові одинадцять, а Клавдії десять, і він усвідомлював, що, попри свою близькість із сином, обоє дітей любили матір більше, ніж його.