— Але ваше життя, здається, ідеальне,— сказав Кросс.
— Ти думаєш?— спитав Ґроневельт.— Що ж, тепер я за нього розплачуюсь.
У Дестамській кам'яниці жіноцтво «родини» Клерікуціо не мало спокою через Кросса. У двадцять років він був у повному розквіті молодої мужності — вродливий, граційний, дужий і, як на його роки, на диво ґречний. Члени «родини», не забувши про сицилійську селянську ущипливість, жартували, що, Богу дякувати, він схожий на матір, а не на батька.
На Великдень, коли більш як сотня родичів святкували Воскресіння Христове, останню загадку, пов'язану з батьком, Кроссові відкрив його брат у других Данте.
У просторому, обгородженому муром саду родинної садиби Кросс побачив гарну молоденьку дівчину, що правила теревені з гуртом молодиків. Він зауважив, як його батько, пробираючись до столу за тарілочкою зі смаженою на ґрані ковбаскою, кинув якийсь дотеп у бік гурту довкруг дівчини. Кросс побачив, як дівчина просто сахнулася від Піппі. Здебільшого батько завжди подобався жінкам: його недоладна зовнішність, зичливий гумор і життєрадісність причаровували їх.
Данте також помітив, як відсахнулася дівчина.
— Гарна дівчина,— сказав він, посміхаючись.— Пішли привітаємось.
Данте й познайомив їх:
— Ліла,— сказав він,— а це наш кузен Кросс.
Ліла була їхнього віку, але в жінку ще повністю не розквітла, її краса була недовершена, ж у підлітка. Коси були мов медові, шкіра сяяла, неначе її живило свіжістю якесь внутрішнє джерело, однак її вуста, хоч іще не розвинені, були надто вразливі. Білий мохеровий светр надавав її шкірі золотавого відтінку. Кросс умить закохався в неї.
Та коли спробував з нею заговорити, Ліла ніби не почула його слів і подалася під захист матрон до іншого столу. Кросс, ледь збитий з пантелику, сказав Данте:
— Здається, моя персона їй не до вподоби.
Данте відповів уїдливою посмішкою. Він виріс допитливим молодиком із надміром життєвих сил і гострим, пронозуватим обличчям. Він успадкував жорстке чорне волосся Клерікуціо, же ховав під дивачним капелюхом в ренесансному стилі. На зріст був невеличкий, заледве п'ять футів і пару дюймів, але тримався дуже самовпевнено, мабуть, тому, що був улюбленцем старого дона. Глумливий вираз ніколи не сходив з його обличчя. Ось і тепер він сказав Кроссові:
— Її прізвище — Анакоста.
Кросс пам'ятав це прізвище. Рік тому сім'я Анакостів пережила трагедію. Голова сім'ї та його найстарший син були застрелені в готельному номері в Майямі. Данте не спускав з Кросса погляду, сподіваючись якоїсь реакції. Кросс удав байдужого.
— Ну то й що? — спитав він.
— Ти працюєш на свого батька, чи не так? — спитав своєю чергою Данте.
— Авжеж.
— І пробуєш залицятися до Ліли? Ти хворий,— розсміявся Данте.
Кросс відчув, що за цим криється якась небезпека. Тому вирішив за краще промовчати. Але Данте не вгавав:
— Ти що, не знаєш, що поробляє твій батько?
— Збирає гроші,— відповів Кросс.
Данте похитав головою.
— Тобі годилося б знати. Твій тато прибирає людей для «родини». Він у «родині» перший «молот».
Кроссові здалося, ніби всі загадки, які існували в його житті, змів помах чаклунської палички. Він тепер зрозумів усе. І мамину відразу до батька, і шану, з якою ставились до Піппі його друзі та «родина» Клерікуціо, і загадкові батькові кількатижневі зникнення, і зброя, яку він завжди мав при собі, і лукаві жартики, яких Кросс не розумів. Він пригадав суд над батьком за вбивство, що якимсь дивним чином щез із його дитячих спогадів, відколи батько взяв його руку в свою долоню. І Кросс відчув несподівану хвилю ніжності до батька, зрозумів, що йому треба якось захистити батька, надто тепер, коли він такий безборонний.
Та понад усе Кросс відчув нестримну лють на Данте, що той посмів сказати йому правду. І тому гостро відрізав:
— Ні, я цього не знаю. І ти цього не знаєш. Ніхто цього не знає.— В нього мало не вихопилось: «А ти, каліка нещасний, можеш забиратися до сраки», але він посміхнувся Данте і поцікавився:— Де ти знайшов такого гидкого капелюха?
Вірджініо Балаццо організовував дітей на пошуки великодніх крашанок із заповзятливістю справжнього блазня. Він зібрав довкруг себе дітей, прекрасних квіточок, окрасу Великодня, ніжні личка, як пелюсточки, ніжна шкіра гладенька, як свіженькі яєчка, на шапочках рожеві стрічки, на личках рум'янець від збудження. Кожній дитині від Балаццо дістався плетений із соломки кошичок і теплий поцілунок, а потім він вигукнув: