Вони були братом і сестрою в перших, Піппі на десять років старший. Ще підлітком вона була до нестями закохана в нього. Тоді Піппі поставився до неї з батьківською поблажливістю і завжди тримав її на відстані. Хоч Піппі й полюбляв жіночу плоть, та був доволі розважливий, щоб не потурати своїй слабкості у випадку з донькою самого дона.
— Здоров, Піппі,— озвалася Роза-Марія,— Вітаю тебе.
Піппі всміхнувся з тією чарівністю, що надавала привабливості його жорстокому обличчю. Він нахилився, щоб поцілувати немовлятко в чоло, з подивом відзначивши, що волосся, яке ще пахло церковним ладаном, було, як на вік немовляти, досить густе.
— Данте Клерікуціо — гарно звучить,— сказав він.
Комплімент був не такий уже й невинний. Роза-Марія вирішила собі й синові, що залишився без батька, повернути своє дівоче прізвище. Вчинити так доньку вмовив дон, удавшись до переконливої логіки, та її ще гризли докори сумління.
Саме вони, ті докори сумління, спонукали Розу-Марію запитати:
— Як тобі вдалося схилити твою жінку-протестантку погодитись на католицький обряд і дати дитині таке церковне ім'я?
Піппі всміхнувся.
— Вона кохає мене і завжди ладна мене потішити.
Це правда, подумала Роза-Марія. Дружина Піппі кохала свого чоловіка, бо не знала його. Натомість вона, Роза-Марія, і знала його добре, і таки кохала колись.
— Ти назвав свого синочка Кроччіфіксіо,— сказала Роза-Марія,— а міг принаймні потішити її й зробити їй приємність: назвати американським ім'ям.
— Але я назвав на честь твого діда, щоб потішити твого батька,— пояснив Піппі.
— Нам усім доводиться так чинити,— погодилась Роза-Марія. Одначе гіркоту своїх слів приховала усмішкою, таке вже мала обличчя, що усмішка на ньому завжди видавалася природною й надавала їй лагідності, яка пом'якшувала навіть гостроту її слів. На якусь мить Роза-Марія завагалась.— Дякую, що ти врятував мені життя.
Піппі позирнув на неї здивовано і трохи стривожено. Потім лагідно проказав:
— Тобі нічого не загрожувало,— він обняв її за плечі.— Повір мені й не думай про все це. Забудь. Перед нами щасливе життя. Минуле; просто забудь.
Роза-Марія нахилила голову, щоб поцілувати дитинча, — насправді ж, щоб приховати від Піппі вираз свого обличчя.
— Я все розумію, — сказала вона, знаючи, що Піппі перекаже їхню розмову батькові і братам,— і змирилася з тим. Їй хотілося, щоб сім'я знала, що вона ще любить їх усіх, задоволена тим, що її маленького прийняли в «родину», освятили свяченою водою і спасли від геєни вогненної.
Цієї миті Вірджініо Баллаццо підхопив Розу-Марію і Піппі й потягнув їх на середину моріжка. З кам'яниці вийшов дон Доменіко Клерікуціо, за ним троє його синів.
Чоловіки в костюмах, жінки у вечірніх сукнях, немовлята в сатинових сповитках — уся «родина» Клерікуціо півколом вишикувалась перед фотографом. Юрба гостей заплескала в долоні й вигукувала вітання, і цю мить закарбували навічно — мить миру, перемоги і любові.
Згодом світлину збільшили, вклали в рамку і повісили в доновім робочім кабінеті поряд з останнім портретом його сина Сільвіо, вбитого під час війни проти Сантадіо.
Кінець святкування дон додивлявся з балкону своєї спальні.
Роза-Марія везла свого хлопчика в колясці повз гравців у кеглі. Наліна, струнка, висока й елегантна, прогулювалась моріжком, тримаючи своє дитятко, Кроччіфіксіо, на руках. Вона поклала сина в коляску, де вже лежав Данте, і обидві жінки з ніжністю дивились на своїх чад.
Дон відчув приплив радості за те, що ці двійко малят виростуть в атмосфері безпеки, що вони ніколи не дізнаються, яку ціну заплачено за їхню щасливу долю.
Дон бачив, як Піппі поклав у коляску пляшечку з молоком, і всі засміялись, коли малята почали віднімати її одне в одного. Роза-Марія забрала свого синочка Данте з коляски, і дон пригадав, яка вона була гарна всього кілька років тому. Дон зітхнув. Немає нічого гарнішого, ніж закохана жінка, і ніщо так не крає серце, як згодом бачити цю жінку вдовою, подумав він із сумом.
Роза-Марія була найулюбленішою з його дітей, завжди така осяйна і радісна. Тепер вона змінилася. Загибель брата і чоловіка стала для неї надто тяжким ударом. Одначе, як підказував донові досвід, справжні закохані завжди закохуються знову, а чорна барва жалоби втомлює удів. До того ж тепер у неї є дитина, якою слід опікуватись.