Кросс лагідно поплескав старого по руці, під шкірою — самі хрящі.
— Не полишу,— запевнив він.
Ґроневельт відчував, як сонце крізь скляну стіну гріє йому кров.
— Кроссе,— вів він далі,— тобі я передав усю свою науку. Нам удалися деякі важкі справи, справді важкі. Ніколи не озирайся. Ти знаєш: часом зиск з'являється по-різному. Роби якомога більше добрих учинків. Вони також приносять зиск. Та мова не про те, щоб закохуватись чи потурати своїй ненависті. Якраз від цього зиск дуже поганий.
Вони випили кави. Ґроневельт з'їв тільки лускате струдельне тістечко. Кросс запивав каву помаранчовим соком.
— Ще одне,— знову озвався Ґроневельт,— не давай вілли нікому, хто програє менше мільйона доларів. Про це ніколи не забувай. Про вілли ходять легенди. Вони дуже цінні.
Кросс знову поплескав старечу Ґроневельтову руку й накрив її своєю. Почуття його були не вдавані. В певному розумінні він любив Ґроневельта дужче за рідного батька.
— Не турбуйтеся,— заспокоїв він Ґроневельта,— вілли для мене священні. Ще щось?
Ґроневельтові очі втратили ясність, колишній їхній вогонь пригасили катаракти.
— Будь обережний,— сказав він,— Завжди будь дуже обережний.
— Гаразд,— пообіцяв Кросс. А потім, щоб відвернути увагу старого від думок про смерть, що стояла на порозі, додав:— А коли ви розповісте мені про велику війну з Сантадіо? Ви тоді ж працювали з ними. Всі про неї мовчать.
Ґроневельт зітхнув по-старечому, якось пошепки, майже без емоцій.
— Знаю, що спливає мій час,— сказав він,— та я ще не можу розмовляти з тобою про таке. Запитай свого батька.
— Я запитував, але він мовчить.
— Що було, те загуло,— сказав Ґроневельт.— Не повертайся назад. Навіть коли хочеш виправдатись. Не шукай в минулому ні справедливості, ні щастя. Бо ти такий, як є, і світ такий, яким йому належить бути.
Коли повернулись в апартаменти на покрівлі, медсестра, як звичайно, помила Ґроневельта і зробила потрібні виміри. Вона спохмурніла, а Ґроневельт кинув заспокійливо:
— Це все нормальні відсотки від зиску.
Вночі він спав уривками, а коли розвиднілось, попросив сестру вивести його на балкон. Вона всадовила його у величезне крісло й закутала в ковдри. Потім сіла поруч і взялася за руку, щоб поміряти пульс. Коли попробувала забрати свою, Ґроневельт не відпустив. Вона не заперечувала, і вдвох вони спостерігали, як над пустелею сходить сонце.
Сонце з'явилося червоною кулею, і чорна синява небес укрилася тьмяною жовтогарячою пеленою. Ґроневельт бачив тенісні корти, майданчик для гольфа, плавальний басейн, усі сім вілл, що сяяли, мов Версаль, і на кожній зверху майорів прапор готелю «Ксанаду» — білі голуби на тлі лісової зелені. А далі — безмежні піски пустелі.
Усе це створив я, подумав Ґроневельт. Я спорудив у цій пустці храми насолоди. А собі створив щасливе життя. З нічого. Я намагався, наскільки дозволяв цей світ, бути людиною доброю. Чи має хто право осудити мене?
Думками Ґроневельт повернувся в дитинство, коли він і його друзяки, чотирнадцятирічні філософи, любили, як і всі хлопчаки такого віку, сперечатись про Бога і мораль.
— А якби тобі давали мільйон доларів, щоб ти просто натис кнопку і вбив мільйон китайців,— тріумфально спитав один друзяка, немов формулюючи величезну, нерозв'язну моральну проблему,— то що б ти зробив? — Після тривалої дискусії всі зійшлись на тому, що не погодилися б. Всі, крім Ґроневельта.
А тепер він подумав, що мав тоді рацію. Не тому, що досяг у житті успіху, а тому, що та велика проблема вже не могла б навіть постати. Вона вже не мала двох розв'язок, і відповісти можна було тільки однозначно.
— Чи натис би ти на кнопку, щоб порішити десять мільйонів китайців — чому саме китайців?— за тисячу доларів?— ось як це звучало б тепер.
Світ набував кармінової барви, і Ґроневельт стиснув руку сестри, аби не заточитись. Він міг дивитися просто на сонце, катаракти захищали його очі як світлові фільтри. Сонно пригадав декого з жінок, котрих знав і любив, деякі вчинки, на які був зважився. Згадав чоловіків, яких був змушений ламати без усякого жалю, і миті, коли виявляв милосердя. Подумав про Кросса як про сина і пожалів його та всіх Сантадіо й Клерікуціо. Був щасливий, що все залишається позаду. Зрештою, що краще: прожити життя щасливо чи бути доброчесним? Хіба треба бути китайцем, щоб вирішувати таке?
Останній рій думок геть виснажив його мозок. Сестра, підтримуючи його руку, відчула, як вона холоне, як дубіють м'язи. Нахилилась і подивилась, чи живий. Сумнівів не було: із цим світом Ґроневельт розпрощався.