- По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! - крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Девi мiг почути, але той почув.
"Хороший хлопець, - подумав Бен, - вiн усе чує".
- По компасу триста сорок! - закричав Девi.
Компас мiстився вгорi, i дзеркало рефлектора було видно тiльки з сидiння пiлота.
- От i добре! Добре! Правильно. Тепер iди вздовж берега i тримайся його весь час. Тiльки, боронь боже, нiчого бiльше не роби! - застерiг Бен; вiн чув, що вже не говорить, а тiльки невиразно бурмоче. - Нехай машина сама робить своє дiло. Все буде гаразд, Девi...
Отже, Девi все-таки запам'ятав, що треба вирiвняти лiтак, держати потрiбнi оберти мотора i швидкiсть! Вiн це запам'ятав. Славний хлопчина! Вiн долетить, Вiн впорається! Бен бачив рiзко окреслений профiль Девi, блiде обличчя з темними очима, в яких йому так важко було щось прочитати. Батько знову вдивився в це обличчя. "Нiхто навiть не дбав, щоб повести його до зубного лiкаря, - сам до себе промовив Бен, помiтивши трохи випнутi вперед зуби Девi: той болiсно вискалив їх, надриваючись вiд напруги. - Але вiн впорається", - втомлено i примирливо закiнчив Бен.
Здавалося, це був останнiй пiдсумок всього його життя. Бен провалився в безодню, за край якої вiн так довго чiплявся заради хлопця. I, провалюючись усе глибше й глибше, Бен устиг подумати, що цього разу йому пощастить, якщо вiн вибереться звiдти взагалi. Бен падав надто глибоко. Та й хлопцевi пощастить, якщо вiн повернеться назад. Але, втрачаючи остаточно грунт пiд ногами, втрачаючи самого себе, Бен ще встиг подумати, що хамсин дужчав i насувається iмла, а робити посадку доведеться не йому... Втрачаючи останнiй проблиск свiдомостi, вiн повернув голову до дверцят.
* * *
Залишившись сам на висотi трьох тисяч футiв, Девi подумав, що вже нiколи бiльше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.
Тiльки раз за свої десять рокiв вiн похвалився, що його батько льотчик. Але вiн пам'ятав усе, що батько розповiдав йому про цей лiтак, i багато про що догадувався, чого батько не говорив.
Тут, угорi, було тихо i свiтло. Море здавалося зовсiм зеленим, а пустеля брудною; вiтер пiдняв над нею пелену куряви. Попереду горизонт уже не був такий прозорий. Курява здiймалася вище й вище, але море вiн усе ще бачив добре. В картах Девi розумiвся. Тут не було нiчого складного. Вiн знав, де лежить їхня карта, витягнув її з сумки в дверцятах i задумався про те, що доведеться робити, коли пiдлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав i це. Вiд Суеца вела дорога до Каїра, вона йшла на захiд через пустелю. Летiти на захiд буде легше. Дорогу не важко розглядiти, а Суец вiн упiзнає по тому, що там закiнчується море i починається канал. Там треба повернути лiворуч.
Девi боявся батька. Правда, не тепер. Тепер вiн просто не мiг на нього дивитись: той спав з вiдкритим ротом, напiвголий, весь залитий кров'ю. Хлопець не хотiв, щоб батько помер; вiн не хотiв, щоб померла мати, але нiчого не вдiєш: це буває. Люди завжди помирають.
Йому не подобалось, що лiтак летить так високо. Вiд цього завмирало серце, та й лiтак рухався надто повiльно. Але Девi боявся спускатись i знов потрапити у вiтер, коли настане час посадки. Вiн не знав, що робити. Нi, йому не хотiлося знижуватись у такий вiтер, не хотiлося, щоб лiтак знову кидало в усi боки. Тодi лiтак не слухатиметься. Девi не зможе вести його по прямiй i вирiвняти бiля землi. Може, батько вже помер? Вiн оглянувся i помiтив: той дихає уривчасто й рiдко. Сльози, що, як думав Девi, назавжди висохли, знов наповнили його темнi очi, i хлопець вiдчув, як вони викочуються i течуть по щоках. Злизавши їх язиком, вiн почав стежити за морем.
* * *
Бену здавалося, що вiд поштовхiв його тiло пронизують крижанi стрiли, розривають на шматки. У ротi в нього пересохло. Бен повiльно приходив до пам'ятi. Глянувши вгору, вiн побачив куряву, а над нею тьмяне небо.
- Девi! Що сталося? Що ти робиш? - закричав вiн сердито.
- Ми майже прилетiли, - вiдповiв Девi. - Але вiтер пiднявся зараз високо, i вже смеркає.
Бен заплющив очi, щоб збагнути те, що сталося, але так нiчого й не зрозумiв. Йому здавалося, що вiн уже повертався до пам'ятi, коли вказував хлопцевi курс, а потiм знову втрачав свiдомiсть. Лiтак гойдало, i це ще бiльше посилювало бiль.
- Що ти бачиш? - вигукнув вiн.
- Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирськi лiтаки.
Хитання i поштовхи лiтака обiрвали слова хлопця. Здавалося, потоком повiтря їх пiдносить вгору на сотню футiв, щоб потiм жбурнути вниз у нестримному падiннi на добрих двi сотнi футiв; крила лiтака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бiк.
- Не спускай з очей аеродрому! - крикнув Бен крiзь напад болю. - Стеж за ним! Не спускай з очей! - Йому довелося крикнути це двiчi, перш нiж хлопець розчув; вiн тихенько говорив про себе: "Бога ради, Девi, тепер ти повинен чути все, що я кажу".
- Лiтак не хоче йти донизу, - сказав Девi; очi його розширились i, здавалося, займали тепер усе обличчя.
- Вимкни мотор.
- Вимкнув, але нiчого не виходить. Не можу опустити ручку.
- Потягни ручку трiммера, - звелiв Бен, пiдвiвши голову вгору, де була ручка. Вiн згадав i про закрилки, але хлопцевi нiзащо не вдасться їх зрушити; доведеться обiйтися без них.
Девi мусив пiдвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесi i подати її вперед. Нiс лiтака опустився, i машина перейшла в пiке.
- Вимкни мотор! - наказав Бен.
Девi вимкнув газ, вимкнув сумiш, i вiтер з силою пiдкидав лiтак то вгору, то вниз.
- Стеж за аеродромом, роби над ним коло! - сказав Бен i почав збирати всi сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
Тепер йому треба сiсти, випростатись i стежити через вiтрову шибку за наближенням землi. Настала вирiшальна хвилина. Пiдняти лiтак у повiтря i вести його не так важко, а посадити на землю - оце завдання!
- Там великi лiтаки! - кричав Девi. - Один, здається, стартує!
- Бережись, зверни вбiк! - гукнув Бен.
Це була досить нiкчемна порада, але потiм дюйм за дюймом Бен пiдводився: йому допомагало те, що нiс лiтака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят i впираючись у них плечем i головою, вiн з великим напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всi свої сили. Нарештi голова його опинилась так високо, що вiн мiг упертись нею в дошку управлiння. Наскiльки мiг, вiн пiдвiв голову i побачив, як наближається земля.
- Молодець! - закричав Бен синовi.
Бен тремтiв i обливався потом, вiн почував, що вiд усього тiла залишилася живою тiльки голова. Рук i нiг бiльше не було.
- Лiвiше! - наказував вiн. - Давай ручку вперед! Нагни її влiво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Девi. Ти зможеш. Влiво! Натисни ручку вниз...
- Я врiжуся в лiтак.
Бену видно було великий лiтак. До лiтака лишилося не бiльше п'ятисот футiв, i вони йшли прямо на нього. Вже майже стемнiло. Курява висiла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним лiтаком виднiлася смуга чистого повiтря, - отже, мотори запущенi на повну потужнiсть. Якщо вiн стартував, а не перевiряв мотори, все буде гаразд. Не можна сiдати за льотною дорiжкою: там грунт надто нерiвний.
Бен заплющив очi.
- Стартує...
Бен з зусиллям розплющив очi i кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору i вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбiльше двiстi футiв, вiн просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкiстю, що вони розминуться. Бен вiдчув, що охоплений жахом Девi почав тягнути на себе ручку.
- Не можна! - крикнув Бен. - Гни її донизу!
Нiс лiтак задерся, i вони втратили швидкiсть. Якщо втратити швидкiсть на такiй висотi та ще при цьому вiтрi, їх рознесе на шматки.
- Вiтер! - гукнув хлопець; його маленьке личко застигло i перетворилося на трагiчну маску.
Бен знав, що наближається останнiй дюйм i все в руках у хлопчика...
- Молодець! - похвалив вiн.
Залишилася хвилина до посадки.
- Шiсть дюймiв! - кричав Бен Девi; язик його наче розпухнув вiд напруження i болю, а з очей текли гарячi сльози. - Шiсть дюймiв, Девi!.. Стiй! Ще рано! Ще рано... - плакав вiн.
На останньому дюймi, що вiддiляв їх вiд землi, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволодiла смерть, i вiн не мiг бiльше нi говорити, нi кричати, нi плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнiм запаморочливим падiнням на землю, коли чорна злiтна дорiжка насувається на тебе в хмарi пороху. Вiн намагався крикнути: "Пора! Пора! Пора!", але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен вiдчув, як нiс лiтака трохи пiднявся, почувся гуркiт ще не заглушеного мотора, лiтак, ударившись об землю колесами, м'яко пiдскочив у повiтря, а потiм настало нестримне чекання. Та ось хвiст i колеса лiтака торкнулися землi, - це був останнiй дюйм. Вiтер закрутив лiтак; машина забуксувала, описала на землi петлю i завмерла. Настала тиша.