Сонце почало хилитися до заходу. Ще трохи — і вони назавжди сховаються в тіні Темних гір.
Та за черговим поворотом, коли вже стало видно обгорілі залишки Арстріда, усі нарешті зрозуміли, чому даліґарська кіннота не переслідувала їх. Військо чекало на них тут, перед Астрідом, щоб перекрити шлях у гори.
Розділ двадцять перший
Йорш відчув, як його переповнює жах: крок за кроком, оповідь за оповіддю, він привів їх усіх у смертельну пастку.
Приголомшений, ельф стояв і дивився на те, як зблискують на обладунках останні промені призахідного сонця.
Він привів їх сюди на вірну погибель. Найдужче йому тепер хотілося одного: не мусити робити вибір, не мусити нічого вирішувати. Йому хотілося, щоб хтось сказав: «Не переймайся, синку, я тут, і я про все подбаю».
Йорш мовчав. Усі зупинилися. Дракон разом зі своїми болями в спині та лапах перейшов у голову колони, порівнявшись із Плямкою та Блискавкою. Сонце вже починало ховатися за верхівками Темних гір, і на землю лягли довгі тіні, а тоді небо всуціль затягнуло хмарами.
— Який тепер твій план? — сухо поцікавився дракон.
— Може, у тебе є якісь ідеї? — з надією мовив Йорш.
— Заходимо я зліва, а ти — справа, й оточуємо їх, — запропонував той іронічно.
— Під час війни із тролями один дракон підпалив поле бою і так уникнув зіткнення. Це було в четвертому столітті другої рунічної династії.
— У п’ятому столітті третьої династії, — виправив дракон. — І то було літо. Спекотне й сухе. Досить було разок чхнути. А тепер у нас кінець осені. Бачиш оте буре місиво під ногами? Це грязюка. Або інакше — болото. Болото має багато властивостей, одна з яких — негорючість, а це — пряма протилежність до легкозаймистості. Воно не загоряється й не горить. Коли хочеш, я можу випалити кілька клаптів трави, — якщо тільки не піде дощ, — але не думаю, що це справить враження на отих…
Йорш і Ерброу якийсь час дивилися один на одного. Уже зовсім посутеніло, закрапотів дрібний дощик.
Робі заплющила очі — і все навколо знову заповнилося блакиттю. Коло моря, що іскрилося на сонці, вона бачила багато різних постатей: там були і Йорш, і Каля, і Крешо з Мороном, і той високий чоловік, кривий на одну ногу, і ота кульгава дівчинка… Там були всі. Вони зможуть. Вони всі врятуються.
Ці двоє можуть усіх урятувати. Вони просто ще не знають, як. Але треба поспішати. Зневіра вже поповзла їхніми лавами, наче змія серед зграї мишей, — і наче та змія, вона хапає всіх, кого стрічає на своєму шляху. Тут і там чулися плач, крики, прокльони. Кожної миті люди можуть кинутися врозтіч, розсипляться по полю й стануть легкою здобиччю для озброєних вершників — наче купка жаб для зграї хижих грифів.
Тут у розмову втрутилася Робі. У її голосі звучав спокій.
— Ти вмієш літати, — сказала вона драконові, — і вивергати полум’я, а ти маєш непереможного меча. Ви дасте з ними раду, я певна.
— Його меч не такий уже й непереможний. Не хотів би справити враження зануди й любителя неістотних деталей, але жоден з нас двох не є невразливим. Він уже й так поранений, а мої грудні й підчеревні луски… гм-м-м… надто делікатні, щоб витримати удар стріли. Я вивергаю вогонь із вогнетворних залоз, а вони теж не невичерпні. А тепер, оскільки в мене… е-е-е…
— Гикавка після пиятики? — люб’язно підказала Робі.
— Скажімо так, сьогодні я не в найкращій формі, — сухо відповів дракон. — Я можу спопелити одного-двох вершників, якщо вони будуть не дуже опиратися, але їх усе одно лишатиметься досить, щоб ми могли відчути їхнє незадоволення.
— Ти можеш налякати їх, — запропонувала Робі. — Вони не знають, що ти… ти… порожній.
— Вичерпаний.
— Так, вичерпаний. Вони цього не знають, і якщо ти нікого з них не підсмажиш, кожен буде думати, що ти намітив собі на печеню саме його, — і вони всі триматимуться подалі. Дивіться, це ж не так уже й неможливо: дракон відволікатиме їхню увагу із цього боку, а ми пройдемо отуди в ущелину. Хтось, звісно, таки нападе на нас, але їх буде небагато, і Йорш із ними впорається. У Даліґарі він дав бій цілій купі вояків.