— Не знаю, — чесно відповів Йорш.
— Нам тут ніяк не пройти, — сумно додав Морон.
— Та пройдемо, неодмінно пройдемо, — спокійно запевнила їх Робі. — Не можемо не пройти. Якщо це змогли зробити жителі Арстріда, то зможемо й ми. Мусить бути якийсь спосіб!
Йорш збадьорився. Ерброу не міг загинути намарно. Вони це зроблять. Треба тільки добре подумати, як. Він розглянувся навкруги. Попереду блакитне море. Навколо них на деревах, уже майже зовсім голих, де-не-де тріпотіли останні червоні та золотисті листочки. Вершини Темних гір біліли снігом. Мусить бути якийсь спосіб.
Та йому нічого не спадало на думку.
— Гей! Та тут немає нічого складного! Треба брати й копати! — пробурчав чийсь голос, а точніше, два голоси.
Двоє робітників-грабарів з копалень тепер іменували себе Шляхетними Землекопами за зразком двох персонажів героїчної історії — персонажів, яких вигадав Йорш за їхнім власним образом і подобою. Тепер вони, які все життя відчували себе не більше ніж в’ючною худобою, були оточені ореолом гідності й значущості. Уперше за своє життя, упродовж якого вони тільки й знали, що гиркатися один з одним, ці двоє не боялися говорити привселюдно й на повен голос. Шляхетні Землекопи видерлися на південний схил урвища, який був не цілком кам’янистий, а часткою земляний. Зробивши риштування з кількох гілок, вони почали видовбувати східці в обхід водоспаду й далі, сходинка за сходинкою, униз у долину. Вони тільки потребували помічників, що подавали б їм прямі загострені кілки для укріплення східців й час від часу змінювали б їх, коли руки від утоми вже не тримали лопату.
Якщо всі дружно візьмуться до праці, у них усе вийде.
Розділ двадцять четвертий
Цілого дня виявилося мало. Знадобилися три дні безперервної праці. Зрештою, серед утікачів не лишалося вже нікого, хто не скидався б на зліплену із грязюки статую. Вони мусили вигризати собі шлях спершу в ґрунті, а потім у скелі, використовуючи замість кайл, яких не мали, загострені уламки каменів.
Усі були такі втомлені, що вже й забули той час, коли їхні руки не боліли від знемоги, — і не вірили, що він знову коли-небудь настане.
То був довгий, важкий і водночас величний спуск. Перед ними відкривалося безкрає море, поруч гуркотів водоспад, вкриваючи їх міріадами іскристих бризок. Повітря пахло морською сіллю, і цей запах змішувався із запахом мирту й фенхелю, кущики яких уперто росли в тріщинках непривітних скель поруч із дрібними дикими орхідеями. Спустившись трохи нижче, вони побачили озерце із прісною водою, яке наповнювала, падаючи з висоти, річкова вода, сосновий бір навколо, а далі — морську затоку, облямовану довгим піщаним пляжем. З одного боку від затоки простягався рівний піщаний берег, а з другого її замикав, врізаючись у море, крутий і всуціль укритий зеленню мис, на якому вночі спалахували дрібненькі вогники: це нові домівки жителів Арстріда!
Йорш не мав уже ні сил, ні фантазії, щоб далі оповідати історії, але мандрівні музики знову дістали свої інструменти, і їхня гра додала сил тим, хто не переставав працювати. Зціпивши зуби, вони не здавалися. Година за годиною, п’ядь за п’яддю, вигризали собі шлях уперед.
Потрохи спускаючись униз по викопаних у схилі східцях, вони бачили уривки обгорілої мотузки, що звисали зі скель та нижніх гілок високих каштанів, простягнутих у бік обрію.
Очевидно, жителі Арстріда спустилися вниз за допомогою мотузяних драбин, а потім спалили їх за собою. Йорш подумав, що й ту східчасту стежку, яку вони лишають за собою, дощі й негода дуже скоро зроблять геть невидимою й непрохідною.
Його рана вже не кровоточила, але ще не загоїлася, тож він не міг приєднатися до тих, хто, повиснувши на схилі урвища, прокопував і прорубував шлях униз, а лишався нагорі разом з літніми жінками, малими дітьми й тими, хто відпочивав після праці. Коли Шляхетні Землекопи натрапили на особливо міцну брилу, яку годі було розбити чи обійти, вони послали Калю по Йорша. Ельф спустився й спробував щось придумати. Він згадав про методи застосування важелів, про які читав у книжці з механіки, але у них не було нічого, що могло б послужити за важіль. Спробувати розколоти брилу клинцями? На жаль, у ній не було навіть найменших тріщин, куди б можна загнати клин, та й самі клинці зробити не було із чого. Повіяв легкий вітер, що приніс з-над моря квиління чайок. Роздратований своїм безсиллям, Йорш витяг з піхов меч і з усієї сили вдарив ним по гранітній брилі, — і несподівано та розкололася на шматки. Лезо меча навіть не вищербилося, а навпаки, заблищало ще дужче, так, наче цей удар тільки додав йому сили й міці. Усі радісно загомоніли й заплескали в долоні, а погідна усмішка Робі стала ще ширшою.