Було шумно й гамірно. Здавалося, тут кожен щось продає. Перепічки, кукурудзу, яблука, каструлі, дрова, дошки на меблі. Серед натовпу скрізь вешталися кумедні птахи: великі, грубі, із крилами надто маленькими, щоб літати; вони знай торочили свою чудернацьку скоромовку, у якій раз у раз повторювалося «ко-ко-ко».
Алебардники відвели їх у саме середмістя, на майдан, де стояло щось на кшталт намету, обвішаного багряною та золотою тканиною, яка створювала дивне враження гігантської колиски. Усередині цього намету був якийсь чоловік, з ніг до голови загорнутий у білі гаптовані шати, — так що він теж скидався на велетенське сповите немовля.
Як з’ясувалося, цей чоловік відгукується на дивне ім’я Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — не таке красиве ім’я, як Йоршкрунскваркйолнерстрінк, але теж нічогеньке.
Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель запитав, як їх звати, скільки їм років, чим вони займаються та що взагалі вміють, а головне, нащо прийшли в Даліґар, не будучи його мешканцями, родичами чи гостями городян або принаймні людьми, яких ті раді вітати у своєму місті.
Мисливець відповів, що їм нема діла ні до Даліґара, ні до його мешканців з їхніми родичами, гостями та іншими, кого тут раді бачити, і все, чого вони хотіли б, — це забратися чимскоріш із Даліґара та суміжних земель і прямувати далі своєю дорогою.
Виглядало, що Суддю-управителя-Даліґара-й-суміжних-земель прикро вразила ця відповідь. Він спохмурнів, а юрба навколо несхвально загула. Неввічливо казати кому-небудь, що тобі не до вподоби його дім, — пояснювала колись бабуся.
Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель зауважив, що коли їм не подобається Даліґар з його мешканцями, їхніми родичами, гостями та іншими людьми, яких тут раді бачити, то їм варто було б лишатися в себе вдома, хай де цей їхній дім знаходиться, і цим вони заощадили б дозорцям чимало труду, пов’язаного з їхнім виявленням, затриманням і допитом, а йому, Судді-управителю-Даліґара-й-суміжних-земель, — чимало клопоту, пов’язаного з тим, щоб зустрітися з ними, вчинити над ними суд, засудити їх і вигнати з міста, не кажучи вже про державний злочин, який вони скоїли, та шкоду, яку вони у своєму дикунстві заподіяли громаді, зламавши аж дві гілки та видерши з коренем чотири кущі папороті.
Юрба схвально загула. У цю мить знову поряснішав дощ, і це нітрохи не покращило загального настрою.
Їх засуджено до грошової кари в три мідні монети, — а це, за чистою випадковістю, було саме стільки, скільки вони мали, — та конфіскації всієї знайденої в них зброї та залізних куль для жару. Зате їм залишили собаку.
— Що ж, — пробурмотіла жінка, коли вони вже трохи відійшли, — могло бути гірше.
— Куди вже гірше? — не погодився мисливець.
У цю мить його світлість Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель почав розглядати наступну справу.
Позивачем була жінка, яка скаржилася, що чийсь віз переїхав її пташину — одне з тих кумедних створінь, що бігали скрізь із криками «ко-ко-ко» і, як з’ясувалося, називалися курками. Жінка тримала мертву курку в руках, і було видно, як безвольно метляється куряча голівка на зламаній шиї. Коли жінка проходила повз Сайру, з-під сірої вовняної хустки вистромилася маленька ручка в жовтому рукаві, яка торкнулася пальчиком м’якого пір’я на зламаній шийці. Обвисла шия курки зненацька випросталася, а сама птаха поволі розплющила очі.
Після цього здійнявся страшенний гармидер: курка видерлася жінці з рук і кинулася навтьоки, серед юрби залунало перелякане «ельф, ельф», люди залементували й забігали, зіштовхуючись одне з одним, а троє подорожніх опинилися в щільному кільці алебардників, що приставили свою зброю простісінько їм до горла.
— Ну ось, — мовила жінка, — тепер ще гірше.
Після воскресіння курки обстановка зробилася справді напруженою.
Цим разом Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель говорив уже безпосередньо з Йоршкрунскваркйолнерстрінком. Утім, Суддя видався малому людиною привітною й приємною, та й ім’я він мав нівроку гарне. Мисливець, ясна річ, повівся трохи грубо, коли говорив із Суддею. Не годиться казати комусь, що його місто — таке собі й тобі тут не подобається. Це неввічливо. Так не робиться.
— То ти ельф, — суворо мовив Суддя.
Він вимовляв слова повільно, врочистим і рішучим тоном. На слові «ельф» його язик іще більше сповільнився, так що воно розпалося на окремі звуки: «Е-ль-фф». Кожен звук падав у занімілий натовп, наче камінь у воду.
— Він ще тільки ельфеня, — сказав мисливець.
— Зовсім маленький, — додала жінка.