— Таки так, — сухо відізвався на це чоловік.
— А чому ти плачеш? — запитав малий у жінки.
Але відповів йому знову чоловік.
— Тому що завтра нас повісять на шибениці.
— О, справді? А що таке шибениця?
— Годі, — утрутилася жінка. — Прошу тебе, не кажи йому нічого, бо він зараз почне плакати, а я не хочу цього чути.
— Ну, це все його заслуга, що ми…
— Ні, — повторила жінка, — я не можу стерпіти, коли він плаче.
— Що ж, хай буде по-твоєму. Слухай, малий: завтра нас повісять на шибениці. Це дуже весело. Нас підвісять високо-високо, і ми зможемо звідти бачити і юрбу людей унизу, і навіть дахи будинків. Будемо наче ті птахи, що літають у небі.
— О-о-о, справді? Чого ж вона тоді капає?
— Вона плаче, тому що боїться висоти. Від висоти в неї голова йде обертом, її може навіть знудити. Для неї це буде дуже неприємно. Справжній жах.
— О-о-о, справді? — маленькому ельфові аж забракло слів. Вік живи — вік учись.
— Тоді краще не треба. Ні-ні-ні-ні-ні! Якщо їй буде погано, то ніякої шибениці, — рішуче заявив малий. Літати в повітрі високо над дахами будинків — це чудесно, але не тоді, коли когось від цього нудить.
— Точно не треба?
— Точно.
— І що ж робити? Вони вже вирішили завтра вести нас на шибеницю.
— Можемо втекти звідси.
— Слушно. Добра думка, — мисливець був явно вражений. — Просто прекрасна думка. Ти, бачу, голова. Може, ти знаєш, що зробити з отими засувами на дверях?
— Ми їх відчинимо! — бадьоро пояснив малий.
— О, певна річ. Це геніальне рішення! А ключі?
— Оті довгі залізячки, які повертаєш — і клац! — двері відчиняються?
— Власне, оті довгі залізячки, що роблять клац! — і двері відчиняються.
— Вони висять у коридорі, вісім кроків за отим поворотом, що видно крізь ґрати.
Мисливець, який лежав долі, різко сів.
Так само й жінка, що сиділа скулена в кутку, обхопивши руками коліна, враз витерла очі від сліз і підвелася.
— А ти звідки знаєш?
— Це є в них у голові, — сказав малий, показуючи на мишей. — Вони ходять там щодня по багато разів. Вони не знають, що таке ключі, але цей образ є в них у голові.
— А можеш зробити так, щоб ключі опинилися в нас? Не знаю навіть… Може, перенести їх силою думки.
— Ну, ні-і-і, це ніяк не вийде. Так не буває! Проти закону гравітації нічого не вдієш.
— Якого-якого закону?
— Ну, гравітація — це та сила, що тягне все донизу, — пояснив малий. — Дивись! — він кинув на землю останні дві горошини, над якими відразу ж заметушилися миші.
Чоловік і жінка знову сіли.
— Це та сила, яка завтра потягне вниз наші тіла, тоді як шия буде міцно триматися в петлі, — сказала жінка й знову розплакалася.
— Я можу послати цих милих тваринок, щоб вони принесли ключі, які висять на стіні просто над лавкою. Тваринкам туди неважко вилізти.
Чоловік і жінка знову підхопилися на ноги.
— Справді?
— Та звісно, — спокійно підтвердив малий. — У чому проблема? Вони мої друзі, — додав він весело, показуючи на мишей. — Якщо я буду сильно-сильно думати про те, як тваринка йде, бере ключі й несе сюди, то цей образ перейде з моєї голови в її голівку, і вона все зробить.
Малий нахилився й торкнувся своїми пальчиками мишачих голівок. Тваринки зразу ж посунули зграйкою поміж ґратами в коридор, і після голосного «дзень!» і кількох хвилин тихенького бряжчання з’явилися знову, тягнучи за собою велику в’язку ключів. Маленький ельф підняв ключі, вибрав з них один і — клац! — масивний замок відімкнувся.
— Ось, готово, — мовив малий.
Чоловік і жінка прожогом вискочили в коридор.
— А тепер куди?
— Усе є в головах цих милих маленьких тваринок. За десять кроків поворот ліворуч, тоді знову ліворуч, а тоді сходи вниз. А там будуть двері, — маленький ельф знову з першого разу вибрав правильний ключ. — Ще сходи, ще дверцята, гопля, знову сходи — нам униз, дверці, ключ, клац! — готово, тепер пройдемо підземеллям й опинимося просто біля річки. Дивіться, як тут гарно. Ці напівкруглі арки — це перша рунічна династія.
— Справді, дуже гарно. Якось іншим разом прийдемо сюди, щоб спокійно все роздивитися. А тепер ходімо. Знаєш, вони можуть образитися, що ми не захотіли на шибеницю.
— О-о-о-о, дивіться!
— Що це за карлючки?
— Це не карлючки, це літери.
— Та це просто візерунок.
— Ні, це літери. Руни першої династії. Я вмію їх читати. Бабуся мене навчила. Вона теж уміла їх читати. Це… во… до… схо… ви… ще… спо… ру… дж… е… не… Водосховище, споруджене для збору річкових вод… Добре, що я це прочитав. Там нема виходу, там вода. Треба нагору, а тоді в обхід. Ось, дивись, останні двері, останній ключ — і ми надворі. Клац! Який гарний звук. Це здоники, ні, дзвоники? Дзвоники, я правильно кажу?