Він подумав про те відчуття, коли дихаєш зябрами, про приємність від холодної води, про ту радість, коли літаєш і ширяєш попід хвилями, наче пташка понад хмарами.
Його легені знову наповнилися повітрям, а холод води став із нестерпного — приємним.
Він іще якийсь час не виринав на поверхню, щоб уникнути стріл, якими всіювали річку всі лучники даліґарського гарнізону, і плив поряд з усіма іншими. Собака непогано давав собі раду, а от чоловік і жінка, як звичайно, робили дурниці: вона з головою занурювалася під воду, а він навіщось намагався підняти її голову з води. Маленький ельф спробував сказати, що зараз не час для такого борюкання та інших забав, і хотів також пояснити їм, як правильно плисти: створити в голові образ риби, зосередити всю увагу на зябрах, — але мисливець не захотів його слухати й узагалі був неймовірно неввічливий.
На щастя, течія несла їх у потрібному напрямку: усе далі, далі й далі від Даліґара з його алебардниками та шибеницями, поміж пагорбами в бік далеких гір.
Краєвиди чимраз більше милували око. По берегах ставало менше скель, а більше очерету. Річка поволі мілішала, течія — сповільнювалася. Нарешті їм удалося наблизитися до берега й вибратися з води.
Жінка не могла як слід дихати: у її грудях щось булькало. Цей звук нагадував клекотання киплячої каструлі з бобами, — звісно, якщо в тебе є каструля, вогонь, вода й боби, але якщо нема бобів, то кипляча вода й сама по собі видає такий звук.
Чоловік, здавалося, був у відчаї.
З волосся на лице йому стікали патьоки води з болотом, і тому маленький ельф не мав цілковитої певності, — проте готовий був закластися, що в чоловіка крапало з очей і з носа.
— Зроби щось, — закричав йому чоловік, — якщо можеш, то зроби щось. Ти ж можеш, хіба ні? Вона вмирає!
— О, спра-а-а-вді?
Маленький ельф був приголомшений: люди, коли вмирають, видають такий самий звук, як киплячі боби на вогні.
Він простягнув руку й поклав жінці на лице.
Його неначе з усієї сили вдарили кулаком у живіт. Точніше, навіть не в живіт, а в груди й у горло. Маленький ельф відчув, як вирує всередині нього вода і як йому пече горлянка, так наче в неї вп’ялася одна з тих шпичок з металевим наконечником. Та найжахливіше було в голові: оте відчуття, що це твої останні хвилини й от-от усе закінчиться. Страх мало не заполонив його, та він зусиллям волі зупинив його — і дуже добре, бо в страху магія тоне.
Малий зосередив усю свою силу на диханні: на тому, як входить і виходить із грудей повітря, на запаху мокрої трави, очерету й грибів.
Повітря наповнює груди. Воно несе із собою приємний запах. Легені розширюються, у них набирається повітря. Голова наповнюється запахами, що линуть у повітрі, і ми знаємо, що цей подих — не останній, а після нього будуть ще й ще, і ще.
Жінка викашляла трохи брудної води, а тоді розплющила очі й почала дихати. Маленький ельф теж закашлявся. Вони обоє були бліді-бліді й дрижали. Мисливець щасливо всміхнувся, а тоді побіг назбирати хмизу та сухих гілок. Цього тут не бракувало. Хоч він уже й не мав сокири й мусив ламати гілля руками, проте впорався дуже швидко. Коли назбиралася вже досить велика купа паліччя, малий торкнувся її пальцем, і вона зайнялася полум’ям. Вони були змерзлі та мокрі, але мисливець усе призбирував дрова, вогнище весело потріскувало, і холод та вогкість потрохи відступали. Жінка задрімала. Мисливець знайшов у білячому гнізді кілька горіхів і поділився ними з малим.
— Що ж, у нас більше нема ніякої зброї, зате ми не потрапили на шибеницю, — сказав чоловік.
— Дуже шкода! Це було б так цікаво — гойдатися високо вгорі й усе бачити!
Чоловік розсміявся.
— Якщо тобі так хочеться, то це можна влаштувати. Мотузку в мене не відібрали. Дивись: ось вона. Зараз усе зробимо. Ця гілка, здається, досить міцна. Зав’язуємо тут і тут, складаємо вдвоє. Ось, готово. Хочеш спробувати? Тримайся міцно. Зараз я розгойдаю.
То було прекрасно. Вгору й униз. Униз і вгору. Очерет, річка, небо, а тоді знов: небо, річка, очерет.
Удалині бовваніли пагорби, з-поза яких пробивалися останні промені призахідного сонця. Маленький ельф ще ніколи не бачив, як заходить сонце. Небо було завжди вкрите хмарами. А тепер воно було все рожеве, і тільки де-не-де, мов золоті намиста, зблискували довгі тонкі хмаринки. У присмерковому світлі темніли каштанові гаї, що чергувалися із клаптиками засіяних ланів.
А найкращим виявилося те, що можна було мріяти. Наприклад, уявляти, що ти літаєш. Маленького ельфа переповнювало щастя.