Жінка прокинулася й не стримала усмішки.
Малий же реготав, як божевільний.
— Дивись, це шибениця, — весело заявив він жінці.
— Ні, — відказала вона, — це називається «гойдалка».
Вона перестала усміхатися.
— Шибениця — це страшна річ, — повела далі жінка. — Тобі надягають на шию петлю, а тоді підвішують, і петля затягується від вагою твого тіла. Мотузка перетискає горло, ти не можеш дихати й помираєш, — як це недавно ледь не сталося зі мною в річці.
Малий, приголомшений, різко перестав гойдатися.
А тоді поволі сповз із гойдалки.
Очі в нього були широко розплющені від жаху.
Він весь посірів.
Йому перехопило подих.
Ельф ліг на землю, зіщулився й зайшовся в пронизливому голосінні. Чоловік і жінка відчули, як по спині в них бігають мурашки.
— Ну, і нащо ти йому це сказала? — розлютився чоловік. — Він був щасливий. Уперше за стільки часу.
— Та тому, що він ще стрінеться з людьми, і ці люди, побачивши ельфа, теж захочуть його повісити. Не хочу, щоб він ішов на шибеницю з радістю, думаючи, що це гойдалка. Краще буде нещасний, зате живий.
— Я захищу його.
— Я вже переконалася. Якби не оті пацюки, ми б уже давно бовталися на мотузці.
— Мишки, то були мишки, — виправив її малий поміж схлипуваннями.
Жінка взяла його на руки й міцно обняла. Голосіння помалу вщухло. Угорі виблискували перші зорі. Плавні обриси далеких пагорбів усе ще вирізнялися на тлі сапфірно-синього неба.
Жінка посадовила малого на гойдалку й злегка розгойдала.
— Якщо хочеш, можеш знову веселитися. Тільки мусиш пам’ятати, що коли люди тебе піймають, то повісять.
— А потім з’їдять мене з розмарином?
— Ні.
— Без розмарину?
— Люди не їдять ельфів. Ніколи.
— А нащо їм мене вішати, якщо вони навіть не з’їдять мене? Це дуже негарно, ні-ні-ні, — нащо їм таке робити?
Гойдалка плавно хиталася туди-сюди.
— Тому що люди ненавидять ельфів.
— А чому?
Запала довга мовчанка. Гойдалка далі колихалися. Собака позіхав.
— Бо це все через вас, — сказав мисливець.
— Що через нас?
— Усе.
— Що — все?
— Ну, усе погане. Темінь. Дощ. Потоп. Голод. Наші діти вмирають з голоду через вас. Вода змиває цілі села.
— Дощ через нас? Як це? — малий був обурений. — Як так?
— А я звідки знаю? Може, ви мрієте про дощ.
— Якби я міг намріяти дощ, то тепер я намріяв би сонце, щоб висушити собі ноги. А крім того, — додав малий, — ми мусили б бути зовсім дурні, бо повінь і нужда шкодять нам так само, як і вам, а може, навіть дужче. Чому бабуся не подумала про сонце, коли вода прибувала й прибувала? Чому мама не мріяла лишитися зі мною, коли йшла в місце, звідки не повертаються?
Малий знову розплакався — цього разу то було тихе скавуління.
— Ну, — мисливець був помітно спантеличений. — Всі кажуть, що це через вас…
Він повернувся до жінки, шукаючи підтримки.
Жінка стояла поруч із гойдалкою. Вона ледь нахмурилася, але не була ні сердита, ні сумна, — просто задумана.
— Ми ненавидимо вас, бо ви кращі. Нестерпні, звісно. Але кращі, — зробила висновок вона. — У вас є магія. Ви багато чого знаєте. Те, що для нас просто візерунки, — для вас слова… Думаю, ми вас боїмося. А що ми не знаємо достеменно, наскільки ви могутні, то приписуємо вам усе, що тільки можна. Наше безсилля таке… таке безмірне… що будь-хто…
Малий перестав плакати.
— До речі, щодо ваших здібностей, — повела далі жінка, — як тобі вдавалося весь час добирати до кожного замка правильний ключ?
Малий був явно збитий з пантелику.
— Що значить — правильний ключ? — запитав він здивовано.
Тепер уже жінка була спантеличена.
— Ну, той ключ, який пасує до замка. Який можна запхати в замок і відімкнути.
— Запхати? — малий здавався приголомшеним. — А-а-а-а, ясно. То треба запихати ключ усередину?
Малий був наче громом уражений. Він почав думати так напружено, що на чолі з’явилися зморшки. А тоді його осяяло.
— Я зрозумів! — вигукнув він переможно. — Для кожного замка мав бути свій ключ: запихаєш його в замок, він зачіпляється за зубчики механізму, і коли ти повертаєш ключа, то залізний язичок, що замикає двері, ховається всередину. Як хитро! Дуже винахідливо! Неймовірно розумно як на людей! Справді! Бабуся завжди казала, що найбільше, до чого ви, люди, змогли додуматися, — це почепити капітель зверху на колону, аж ні, ви вмієте робити хитрі речі! Це дуже тішить!
Запанувала мертва тиша.
— Що ж, спасибі на добрім слові, — сухо мовив мисливець.