— Відпусти його, — почувся голос.
Він був сухий і владний. Собака відпустив свою здобич. Маленький ельф перевів подих. Підвів очі. Людина була просто височенна. Жовтяве волосся на її голові скручене довгими, мов канати, пасмами. На обличчі в неї не було ніякої шерсті. А бабуся ж постійно торочила: у людей на обличчі росте шерсть. Борода називається. Це одна з багатьох речей, що відрізняють людей від ельфів. Маленький ельф задумався й раптом пригадав:
— Ти самиця людини, — тріумфально заявив він.
— Треба казати: жінка. Придурок! — відказала людина.
— Ой, вибачте, жінка-придурок, я говорити краще, я тепер називати вас правильно. Жінка-придурок, — запобігливо забелькотів малий. З людською мовою — завжди клопіт. Він знав її кепсько, а люди так легко ображаються, — і образа в них відразу переростає в лють. Про це бабуся теж його застерігала.
— Хлопче, ти хочеш погано скінчити? — пригрозила людина.
Маленький ельф спантеличено мовчав.
Як казала бабуся, головна ознака, що відрізняє людську расу від ельфійської, — це цілковитий брак будь-якого логічного мислення, або, простіше кажучи, «глупота». Та хоча бабуся й попереджала про це, безглуздість поставленого йому питання була така кричуща, що він геть розгубився.
— Ні, я не хотіти, жінка-придурок, — запевнив маленький ельф. — Я не хотіти погано скінчити. Це не входити в мій намір, — повторював він.
— Якщо ти ще раз скажеш «придурок», я нацькую на тебе пса. Це слово — образа, — пояснила жінка, ледь стримуючи лють.
— О, тепер я розуміти, — збрехав маленький ельф, відчайдушно намагаючись збагнути сенс цієї розмови. Нащо людина хотіла, щоб її образили?
— Ти ельф, еге ж?
Малий кивнув. Краще говорити якомога менше. Він стривожено зиркнув на пса, який у відповідь загарчав.
— Не люблю ельфів, — сказала людина.
Малий знову кивнув. Від страху, змішаного з холодом, він почав дрижати. Жодна людина не любить ельфів. Бабуся завжди про це казала.
— Чого ти хотів? Чого сюди припхався? — запитала жінка.
— Холодно, — сказав маленький ельф, затинаючись.
Холод, утома, страх — усе змішалося докупи. Голос його не переставав тремтіти:
— Хата… — мовив він і знову затнувся.
— Не вдавай, що ти тут на смерть замерзаєш. Ти ж ельф, хіба ні? У вас є надприродні здібності. Ельфи не потерпають від холоду та голоду. Коли їм хочеться, вони ні холоду, ні голоду просто не відчувають.
Малому знадобилося чимало часу, щоб збагнути значення цих слів, а тоді він аж просяяв.
— Справді? — перепитав утішено. — Я справді вміти такі речі? Як це зробити?
— Не знаю! — крикнула жінка. — Це ти ельф, а не я. Це ми — жалюгідні люди, дурні, недорозвинуті, приречені терпіти голод і холод, — у голосі людини вчувалося щось справді лихе.
Маленький ельф відчув, як страх вихлюпується через край, підступає йому до горла, пересохлого, мов пісок у пустелі, і розтікається обличчям, яке скривилося від плачу. То був плач без сліз, що складався зі сповнених жаху підвивань та схлипувань. Жінка відчула його відчай і страх, — це вони холодними мурашками пробігли по її спині.
— Та чи ж я тобі щось зробила? — запитала вона. Малий не переставав скімлити. То був пронизливий звук, що роздирав душу всіма стражданнями світу. — Ти ж іще зовсім малий, так?
— Я народитися недавно, — підтвердив ельф. — Пане людина, — додав він, дібравши вислів, який не звучав би образливо.
— То ти маєш якісь незвичайні здібності? — запитала жінка. — Кажи правду.
Ельф не відводив від неї очей. Усе, що говорила жінка, не мало для нього ніякого сенсу.
— Здібності?
— Ну, що ти вмієш робити.
— А, оце. Багато всякого. Дихати, ходити, дивитися. Я вміти теж бігати, говорити… їсти, коли є що… — у голосі маленького ельфа забриніла туга і якась невиразна надія.
Жінка всілася на порозі хати. Похилила голову на груди і якийсь час не рухалася. Тоді враз випросталася.
— Що ж, мені й так не стане духу лишити тебе надворі. Можеш заходити. Сідай коло вогню.
Очі маленького ельфа сповнилися жахом, і він почав задкувати.
— Прошу, прошу, пане людина, не треба…
— А тепер що тобі не так?
— Вогонь, не треба. Я хороший. Прошу, пане людина, не треба мене їсти.
— Що?
— Не їсти мене.
— Їсти тебе? Як це?
— Ну, може, з розмарином. Моя бабуся так казати, коли вона бути жива. Казати: як ти нечемний, приходить людина і їсть тебе з розмарином.
— То так казала твоя бабуся? Дуже мило!
Слово «мило» викликало в малого ельфа видиме піднесення. Він-бо знав це слово й відчув, що розмова клеїться. Він просвітлів на обличчі й усміхнувся.