Від вигляду цього кусня вудженини малому заболіло серце й він жалібно зойкнув. Та це вже було ніщо порівняно з тим голосінням, яке лунало свого часу над трупиком зайця, бо — пояснив малий — у цьому випадку смерть живої істоти настала вже надто давно, щоб можна було відчути її біль і страх.
— То як, може, з’їмо? — запитав його мисливець з надією в голосі.
— Та ви що! — обурено відповів малий, а тоді звернувся до троля й двох його супутників: — Ви ж не станете їсти істоту, що була колись жива? Ви, такі гарні та добрі?
— Гм-м-м, хто, ми?
— Гм-м-м-м, ми — ні.
— Хтозна, як це опинилося в моїх саквах.
— Ми, гарний, добрий троль, не їсти те, що тобі не подобатися.
Мисливець був ще більше спантеличений і ошелешений, бо ж розмова, яку маленький ельф — по стількох днях нестерпного безглуздя — сприймав нарешті як цілком нормальну, видавалася йому надзвичайно дивною.
Поки кукурудза пеклася на вогнищі, маленький ельф викопав ямку й поховав там шматок вудженини. Засипавши могилку, він, з огляду на брак квітів, прикрасив її китицею червоних ягід. Упродовж усієї цієї процедури мисливець не зводив очей з вудженини з виразом того, хто спостерігає за похороном дуже близького родича. Хтозна, може він знав ту свинку й тепер йому стало прикро за її долю… Зрештою, він не такий і лихий.
Надія на те, що кожен із шести їдців дістане по качанові, виявилася примарною. Троль з’їв три штуки, двоє здорованів — по одному, а жінка й маленький ельф розділили між собою шостий. Але й це було для них, наче свято.
Нарешті, коли сонце підбилося високо над головою — справжнє сонце на справжньому голубому небі — дві компанії розпрощалися й рушили кожна своїм шляхом.
Чоловік, жінка й маленький ельф, а за ними собака, йшли лісовою дорогою, а високо над верхівками дерев яскраво сяяло сонце. На невеликій галявинці вони побачили прибитий до дерева шматок пергаменту, який повідомляв, що в околиці орудують двоє жорстоких розбійників, а з ними найлютіший троль, яких тільки пам’ятає людство. За їхні голови призначалася винагорода. Маленький ельф подумав: «Яке щастя, що ми їх не зустріли, а натомість здибали двох лісорубів і наймилішого троля в усьому світі! Цікаво, стільки ж тролів водиться в цій місцині?»
— Чи може хто-небудь пояснити, що це все означає й чому ми досі живі-здорові? — запитав мисливець.
Сайра всміхалась багатозначною усмішкою людини, яка все розуміє:
— Те, що з’являється в голові малого, якось виходить назовні й проникає в голови всіх, хто його слухає, — пояснила вона. — Коли Йорш у відчаї, поряд з ним просто нестерпно, а коли він боїться, то нас теж охоплює паніка, але ми все ж не втрачаємо здатності думати. А для, якби це сказати… простих умів те, що він каже, — неначе навіювання: воно геть заполоняє їхній розум. Він казав, що вони «гарні» й «добрі», і вони, так би мовити, до-стосувалися до його слів.
— Прості уми, кажеш? — перепитав мисливець.
— Атож, прості уми, — підтвердила жінка.
— Прості уми… — знову повторив мисливець. А тоді зупинився й ударив себе по чолі рукою. — Ми ж забули мотузку. Я зробив з неї гойдалку, і вона так і висить там на дереві. Заждіть мене тут — я збігаю заберу її.
Жінка, малий та собака всілися на сонячній галявині. Сонце — це просто чудо.
Мисливець мчав щодуху. Прибігши на місце їхнього вчорашнього табору, він побачив, що могилка, де був похований шматок вудженини, уже розрита й спорожніла. Простота навіть найпростіших умів має свої межі: не йому одному стрілила до голови думка викопати ці тлінні останки.
Він зняв з дерева мотузку, змотав її, сховав у сакви й вирушив назад тим самим шляхом, що й прийшов.
Дорогою йому ніяк не йшла з голови одна незавершена розмова. Що ж воно за історія з тим пророцтвом?
Прийшовши на галявину, він запитав про це маленького ельфа.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк, покопирсавшись у пам’яті, пригадав слова пророцтва: «Коли вода заллє всю землю, сонце сховається з неба, прийде темрява й холод. Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло, минуле й майбутнє зустрінуться, і сонце нового літа засяє на небосхилі».
— І що це значить?
— Не знаю.
— Твоя бабуся нічого не казала тобі про ці дощі?
— Звісно, що казала.
— І що саме?
— Казала: «От, сьогодні знову ллє», або «Накинь на себе щось, бо дощ», або «Білизна вся вогка й уже запліснявіла», або «Дах тече…» А одного разу вона сказала: «Скоро тут поселяться ропухи». А потім, коли я втретє застудився… Я вже розповідав, як я втретє застудився? Коли мені весь ніс забився слизом і…