— Атож, атож. Бабуся говорити: «Всі люди — ельфожери, і це ще наймиліше, що про них можна сказати».
Цим разом він сказав усе як слід. Людина вже не лютувала. Вона подивилася на нього довгим поглядом, а тоді розреготалася.
— На сьогодні я маю що їсти, — запевнила його жінка. — Можеш заходити.
Маленький ельф поволі пошкандибав досередини. Надворі він і так замерз би на смерть. Пан чи пропав.
Вогнище із соснових шишок палахкотіло й ширило смоляний дух.
Уперше за багато днів він опинився там, де сухо.
На вогні запікався качан кукурудзи — справжньої кукурудзи. Маленький ельф заворожено втупився в неї поглядом.
І тут сталося диво.
Людина дістала ножа і, замість перерізати ельфові горлянку й зробити з нього гуляш, відрізала шматок качана й простягнула йому.
У малого все ще лишалися певні сумніви щодо цієї людини. Може, вона не така й погана, а може, просто лишила його на відгодівлю, поки не знайдеться розмарин. Так чи сяк, а шматок кукурудзи він з’їв — зернятко за зернятком, намагаючись розтягнути задоволення якомога довше. Коли він закінчив, була вже глупа ніч. Він ще трохи посмоктав обгризений качан, а тоді загорнувся у свій грубий вогкий плащ і задрімав, неначе бабачок, коло танцюючих язиків полум’я.
Розділ другий
Світанок був сірий, як усі світанки. Сонячне проміння соталося крізь шпари в стінах хатини й перехрещувалося з пасмами диму, що здіймалися від жару у вогнищі.
Маленький ельф прокинувся з дивним відчуттям. Якийсь час він пробував збагнути, у чому річ, а тоді до нього дійшло: його вже не трусило від холоду, ногам було тепло, а сам він почувався в міру ситим.
Життя може бути прекрасне.
Людина його так і не з’їла.
Малий трохи підвівся. На душі в нього було радісно.
Зверху на ньому лежала вовняна хустка. Бруднувата, дірка на дірці, — але все-таки! Людина вкрила його.
Ось чому йому було тепло в ноги. Малий задумався: нащо людина його вкрила. Може, якби він застудився й кашляв, його було б неприємно їсти?
Людина вже встала й поралася коло вогнища: маленькою лопаткою вона нагортала жар у якусь залізну кулю, всю подірявлену, у якій лежав жмут соломи й шматок сухого дерева.
Ці маніпуляції видавалися малому ельфові цілковито безглуздими, тобто, можна сказати, питомо людськими.
Він, однак, нічого на це не сказав, а тільки простягнув людині її хустку.
— Можеш лишити собі, — пробуркотіла людина. — Вночі ти весь аж тремтів.
Вона прикрила димлячу залізну кулю чохлом зі зшитих докупи шматочків шкури, повісила її на дрючок, а дрючок завдала собі на плече.
— Я йду до графства Даліґар, — сказала вона зненацька. — Це вже в самісінькому передгір’ї. Кажуть, уся вода звідти стікає вниз, тож там поля ще родять, є із чого жити.
Запала тиша. Маленький ельф запитував себе, нащо йому все це повідомили.
Може, це такий вияв увічливості, і тепер йому слід сказати, куди прямує він сам?
Біда була в тому, що він нікуди не прямував. Просто пішов з того місця, де жив раніше і яке тепер узагалі не існувало, — тобто існувало, але десь там, глибоко під водою, грязюкою та зогнилим листям.
— Гей! Ти що, язика проковтнув?
— Ні, я не проковтувати язика, ваша світлосте, — відказав малий. Він нарешті зумів пригадати собі оте шанобливе звертання, прийняте серед людей. Та ця людина, здавалося йому, верзе якусь суцільну маячню. — От же ж він, мій язик… Якби я ковтати язика, я б зараз не говорити, — почав він пояснювати шанобливо й терпляче, але людина його перебила.
— Гаразд, гаразд. Забудь.
Людина подивилася на нього, вдихнула й видихнула якось особливо глибоко, хитаючи при цьому головою. Можливо, вона хвора й не може добре дихати?
— Мабуть, розум і магія з’являються у вас пізніше. Як зуби мудрості.
— А що це таке, ваша високість? — поцікавився малий, стривожений почутим словом «зуби». Якби-то він знав напевно, яким має бути оте ввічливе звертання!
— Це ось ці задні зуби, що виростають після всіх інших.
Людина показала йому зуби, і це була кепська ідея. Малий розплакався.
— Ви казати, ви не їсти мене, ваша вельможність, — пробелькотів він, схлипуючи.
Людина знову глибоко, із шумом, вдихнула повітря. Це, певно, усе-таки якась хвороба.
— Справді, я тобі таке пообіцяла, — сказала вона зі сміхом. — Тому тепер уже нема ради, доведеться тебе не їсти.
Вона клацнула пальцями, даючи знак собаці, і пішла до дверей. Маленькому ельфові стало сумно. Хай яка непередбачувана й божевільна ця людина — та все-таки хоч щось, краще, аніж бути зовсім самому на весь світ, скільки сягає око. Крім того, може, у неї лишився ще якийсь качан кукурудзи? Серце маленького ельфа знову защеміло, і він відчув сум, що сповнював його вщерть так само, як з настанням ночі все навколо заповнює темрява.