Двері були важкі, із грубо обтесаних і криво підігнаних соснових дощок, але на гарних бронзових завісах.
— Це, мабуть, хатина якихось мисливців чи торговців шкурами, — сказала людина, — а не простих вуглекопів.
Собака, весело метляючи хвостом, вибіг просто під дощ.
Натомість людина стояла на порозі й розглядала хату. Підвела очі догори, на дах із черепиці в доволі доброму стані, а тоді вниз, на поліна, якими хтось, рятуючись від протягу, позакладав шпари між каменями підмурівку. Поліна були сухі, без плісняви, а їхні краї — шорсткі, ще не згладжені часом.
— Ця хата не покинута, — сказала людина. — Господарі можуть будь-якої миті повернутися.
До маленького ельфа почало доходити, про що йдеться.
— А вони їдять ельфів?
— Ну, вони їх точно недолюблюють. На твоєму місці я б не лишалася тут, щоб це в них з’ясувати.
Маленький ельф вискочив за двері ще швидше, аніж перед тим собака.
Вони вирушили в дорогу.
— Ти маєш ім’я?
— Маю, — ствердно відповів малий.
Людина знову по-дивному вдихнула й видихнула.
— І як же тебе кличуть?
— Хто? Куди кличе? Мене давно ніхто нікуди не кличе…
— Яке воно — твоє ім’я?
— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.
— Можеш повторити? — попросила людина.
— Так, звісно, що можу, — задоволено підтвердив малий.
Людина знову зітхнула. Мабуть, точно хвора.
— Повтори, — сказала вона.
— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.
— А є якась скорочена, — ну, знаєш, лагідна форма?
— Так, є.
Пауза, тоді ще одне дивне зітхання. Розмова з людьми — справжня мука, казала бабуся.
— І яка ж ця скорочена форма?
— Йоршкрунскваркхейолс.
— А, ясно, — сказала людина втомлено. — Я називатиму тебе Йорш, — підсумувала вона.
А тоді знову похитала головою.
— Мабуть, у попередньому житті я скоїла якийсь великий гріх, і тепер його спокутую, — пробурмотіла вона собі під ніс.
У цих словах принаймні вже був якийсь сенс. Ось чому вона така дурна й безтямна: стільки питань просто для того, щоб взнати його ім’я! Та лишатися самому в цій затопленій водою долині — то була надто жахлива перспектива. Та й вовняна хустка ще трохи гріла його, доки зовсім не намокла.
— Мене звати Сайра, — сказала жінка.
Йорш поспішив за нею. Йому було приємно, що вона відрекомендувалася.
— А собаку як звати? — запитав він.
— Ніяк не звати, — відказала жінка. — Просто пес. Це коротке слово, його не треба довго пригадувати.
Малому видалося дуже сумним, що якась істота лишається без імені, із самою тільки загальною назвою, як-от дерево чи стілець, — але він уже знав про непередбачувану дратівливість жінки й вирішив тримати свої міркування при собі.
У кожному разі, він не залишить це створіння безіменним. Він дасть йому ім’я у своїй голові. Треба тільки бути обережним: ім’я дають не просто так. Ім’я — це ім’я. Це велика відповідальність.
Дощ усе не вщухав.
Вони поволі брели по кісточки в багнюці.
У жінки були довші ноги, ніж у нього. Щоб не відставати, Йоршкрунскваркйолнерстрінк мусив раз у раз підбігати. Він уже майже зовсім не боявся пса й іноді навіть відважувався спертися на нього, щоб легше було йти. Пес був не проти.
— Ти мати ще оту жовту штуку із зернами, щоб їсти? — несміливо поцікавився малий.
— Я маю ще один качан кукурудзи, але треба лишити його на вечір.
— Якщо ми вмирати тут у грязюці ще вдень, хто буде їсти кукурудза?
— Голодний? Хочеш їсти?
— Так, я хотіти… хочу їсти.
— Молодець, ти швидко вчишся. Якщо з’їмо кукурудзу просто зараз, увечері буде дуже тяжко без ріски в роті.
— Може, світові прийде кінець іще до вечора. Може, і нам кінець.
«Може, мені прийде кінець ще до вечора», — додав він подумки.
— Цить і вперед. Будеш багато говорити — захекаєшся.
— Я вміти, ні, я вмів… гм-м-м, ні, я вмію робити дві речі нараз: іти й говорити про кукурудза. Так навіть легше йти, коли говорити.
— Цить, — повторила жінка. Голос її змінився.
— Але…
— Цить, — просичала жінка. Вона присіла навпочіпки коло маленького ельфа, щоб не бути такою високою й щоб її було менше видно. Пес загарчав. Вона щось безупинно видивлялася в заростях тростини й мочарах, поміж яких пролягала їхня стежка.