— Та гаразд, ми їсти її вже ввечері. Не злися…
— Біжи, — закричала жінка. Вона підвелася й кинулася втікати, схопивши малого ельфа за руку.
— До мене, — гукнула вона псові, що теж побіг вслід за ними. Маленький ельф упав, підвівся, тоді знов упав і розплакався.
— Не злися, не злися, ми їсти ввечері.
— Вони женуться за нами, — пояснила жінка, не зупиняючись, на останньому диханні. — Бачиш ген отам пагорб? У мене довші ноги. Я піду низом і поведу їх за собою. А ти йди поміж кущами ожини. І бережи вогонь. Ось, тримай. Зустрінемось на пагорбі.
Жінка дала йому дрючка, на якому висіла залізна куля із жаром, і побігла. Біжучи, вона ламала гілки й щось глухо вигукувала. Тим часом маленький ельф зачаївся в кущах, але серце його калатало дедалі частіше.
Він задумався: хто ж це женеться за ними? Може, власники тої хати, де вони заночували? Може, їм не сподобалося, що до них удерся хтось чужий? А може, у них був розмарин і їм бракувало тільки маленького ельфа?
Від страху в нього все стиснулося всередині.
Крізь дощ він удивлявся в зарості очерету, але нічого не міг розгледіти.
Страх почав потрохи відступати, змінюючись смутком.
Він був знову сам. Знов, ген аж до обрію, був тільки він і більше нікого.
Йому згадалася бабуся, що тримала його на руках, поки в казанку на вогні варилися каштани.
Сум наповнив усе його єство й почав переростати у відчай.
Він подумав про жінку-людину, яка лякала його, а проте дала йому кукурудзу. Бути з нею — усе-таки ліпше, ніж самому. А тепер він, як і раніше, сам-один, від обрію до обрію. Трохи-потрохи він знову розплакався — але непомітно, беззвучно й зовсім нечутно за шумом дощу.
Він подумав, що якби ще раз довелося побачити отого собаку, міг би назвати його Той, хто дихає поруч, — хоча жінка казала, що для собаки треба коротке ім’я, а це — не зовсім коротке.
Розділ третій
Коли жінка прийшла до підніжжя пагорба, уже смеркалося.
Маленький ельф піднісся духом.
Жінка геть захекалася. Зупинившись, вона безсило впала просто в грязюку. Собака був поруч із нею.
— То був мисливець, — сказала вона, важко дихаючи. — 3 луком. Сів мені на хвіст. Ледве вдалося відірватися.
— О-о-о! — вражено вигукнув ельф. — Хвіст! Тобі відірвали хвіст?
— Та ні, — утомлено пояснила жінка. — Я просто хотіла сказати, що втекла від нього.
— А-а-а! Я зрозумів, — збрехав малий. Чому людська мова така заплутана, що одні й ті самі звуки можуть мати різне значення? А, зрозуміло! Це все людська глупота! Не треба ніколи про це забувати.
— А що таке лук? — поцікавився він іще.
Собака почав гарчати.
— Вгамуй пса, — мовив чийсь голос.
Маленький ельф збагнув, що таке лук: довга зігнута гілка із прив’язаною до кінців мотузкою, натягнутою туго-туго, щоб запускати шпичку із залізним наконечником — оту, що спрямована просто в серце жінці.
Мисливець був іще вищий за жінку й увесь зарослий чорним волоссям — і зверху на голові, і навколо обличчя, — отим, що зветься бородою. Одяг на ньому був, як видається, теплий, тепліший за простий полотняний, на поясі висіло кілька кинджалів та сокира. Він з’явився звідкілясь з-поза спини в малого ельфа. Жінка думала, що відірвалася від нього, а він пішов кружним шляхом через ліс і вийшов їм навперейми.
Якусь мить мисливець і жінка дивилися одне на одного, а тоді жінка підкликала собаку до себе.
Мисливець опустив лука.
— Мені треба тільки трохи вогню. Мій загас. Хочу просто запалити свого ґнота. Я бачив, що в тебе був вогонь.
Жінка зиркнула на нього.
— І все?
— І все.
Жінка знову зміряла його довгим поглядом, а тоді кивнула.
— Дай йому вогню, — сказала вона малому. — Ну ж бо, кому кажу? Дай йому вогню. Де ти його подів?
— Я сховав його там, унизу, — відповів малий.
— Так? Що ж, добре зробив, — сказала жінка. — І де саме ти його сховав?
— Там, у мочарах, під водою, щоб ніхто не побачив, — радісно відказав маленький ельф.
Приємно, коли тебе хвалять. Пригадав, як бабуся тримала його на руках і казала, що він найкращий маленький ельф у світі. Малого переповнювало щастя, як то бувало, коли приходила весна й нарешті розганяла з неба хмари. Коли ще приходила весна…
Він жваво збіг з пагорба вниз. Дощ уже вщух. Між хмарами з’явилося вузьке пасмо голубого неба, яке віддзеркалювалося у воді в тому самому місці, де малий ельф нагнувся й тріумфально витягнув із баговиння палицю із залізною кулею. З неї тоненькими цівками полилася вода.