Чоловік і жінка йшли за ним і тепер мовчки дивилися на нього. Жінка сіла на повалену колоду й узялася руками за голову.
— Ти ж загасив його, — сказала вона здавленим голосом.
— Так, звичайно, так легше було заховати!
Він зробив жест руками, показуючи, як ховав кулю із жаром. У цю мить хустка злетіла йому із плечей і стало видно його жовту одежу.
— Це ж ельф, — мовив чоловік, аж збліднувши.
— Так, справді, ельф, — підтвердила жінка безбарвним голосом.
— Ти шукаєш неприємностей? — запитав чоловік.
— Ні, я випадково на нього наштовхнулася.
— Він має якісь здібності?
— Ні, це лише дитинча.
— Недавно народжений, — підтвердив малий.
Та чоловік не відступався. Він обернувся до ельфа:
— Ти вмієш запалювати вогонь?
— Т-т-так, мабуть, що так. Я ніколи цього не робив, але всі вміють запалювати вогонь.
Жінка теж повернула голову й приголомшено витріщилася на нього.
— Ну, то запали, — наказав мисливець.
Голос у нього був значно грубіший, ніж у жінки.
Малий поклав руку на суху залізну кулю, яку мисливець витягнув зі своїх саков. Усередині була солома. Він заплющив очі. Його думки заполонив образ вогню. Ніс наповнився запахом вогнища. Тепло вогню знову зринуло в його пам’яті.
Коли він розплющив очі, у залізній кулі потріскувало полум’я. Жінці аж перехопило подих.
— Ти вмієш розпалювати вогонь без труту й кресала?
— Та-а-а-к.
— Чому ж ти раніше не сказав?
— Ви не питатися.
— Я запитувала, чи маєш ти здібності.
— Так. Я й казати. Головні здібності: дихати, їсти, жити. Запалити вогонь — це маленька здібність. Досить додати теплоти — і родиться вогонь. Це всі вміють.
— Якби ми вміли запалювати вогонь, нащо б ми носили із собою трут і кресало?
— Бо ви люди, — спокійно пояснив малий. — Ви дурні.
— Ти спокутуєш гріхи попереднього життя чи, може, є якась інша причина, чому тягаєш за собою цього ельфа? — Чоловік виглядав спантеличеним, і то дедалі більше. — Компанія — це, звичайно ж, весело, але вас обох порішать у першому ж селі. Народ не любить тих, хто запалює вогонь силою думки.
— Чому? Це ж зручніше, ніж носити за плечима залізну кулю із жаром.
— Ти ж можеш спалити людину чи хату. Або й хату з купою людей усередині.
Думка про це була така страхітлива, що маленький ельф заплющив очі й застогнав від болю. Він уявив собі обгорілі трупи, відчув запах паленої плоті, і його охопив жах та почало нудити. Насилу зупинившись, він зайшовся плачем. То було протяжне голосіння, яке чергувалося з тужливими стогонами й пронизливими завиваннями.
— Припини! — закричав чоловік. — Зроби, щоб він перестав! Це неможливо слухати!
— Бачиш, що ти наробив! — закричала у відповідь жінка. — Спокійно, малий, усе добре, нічого не сталося. Він це просто так сказав, аби сказати.
— Просто так? — маленький ельф був обурений. Але заспокоєння подіяло. Він перестав плакати. — Просто аби сказати! Як сміти, як могти, як могти сміти казати річ таку болючу просто так!
Він знову розплакався, але цим разом то було вже звичайне квиління зі схлипуванням.
Чоловік сів на стовбур поваленого дерева. Він теж, мабуть, був нездоровий, бо, як і жінка, раз у раз робив отой довгий вдих-видих. Тим часом небо поступово розвиднювалося. На ньому вперше за багато тижнів зблискували поодинокі зорі.
— Я маю зайця, — мовив чоловік. — Уполював його сьогодні вранці. Ви дали мені вогню, та й дощ перестав. Так що можемо тут отаборитися й попоїсти. Мене звати Монсер.
Якусь мить панувала мовчанка, але недовго.
— Сайра, — сказала жінка.
Маленький ельф теж перестав хлипати й назвався.
— Він що, кашляє? Застудився? — запитав чоловік.
— Ні, це його ім’я.
— А заясь — це із зернятками, як кукурудза? — поцікавився Йорш, якого підбадьорило почуте слово «їсти».
Чоловік розсміявся.
— Ні, — відказав він, — заєць має гарне хутро, так що потім буде чим загріти ноги. Ось, дивись! — Він розкрив сакви, щоб малий міг побачити, що там.
Йорш узявся руками за краї торби й радісно зазирнув досередини. Сама думка про щось, що може водночас і наповнити шлунок, і зігріти ноги, була просто божественна: навіть бабуся, яка знала геть усе, ніколи не розказувала, що на світі є такі чудеса. Може, люди не такі вже й… Протяжний зойк розлігся над мочарами.
Страшний крик, у якому був неначе весь біль світу.
— Це труп, — кричав маленький ельф. — Дивись, ти простромив його гострою шпичкою. Тепер він мертвий. Ви хочете їсти труп?