— То це правда? Людей від щастя може побити грець? Тому ви стараєтеся, щоб усе було погано! То це не просто через глупоту!
— Ні, — відповів мисливець, — люди здебільшого хочуть бути щасливі. Те, що я сказав, називається «іронія». Я йду, бо ваше товариство не дає мені бути щасливим — і навіть просто з’їсти мого зайця. Але замість сказати прямо — я кажу навпаки. Люди іноді так роблять. Зрозумів?
— Так, звичайно, — збрехав малий. Вони справді дурні. Божевільні. Геть безнадійні.
— Чекай-но, — сказала жінка. — Я дам тобі кукурудзу. Ти через нас лишився без зайця.
Вона витягла з торби останнього качана й простягнула його чоловікові. Малий уважно дивився, як жовтий качан змінює власника. Блиск у його очах погас, а на лице лягла печать зажури, але він не відважувався навіть дихнути.
— Це в тебе що, остання?
— Так, — відповіла жінка. У неї теж було обличчя людини, яка тільки-но поховала рідну матір. Матір та ще й двійко братів.
Мисливець завагався, тоді скинув із плеча лук і сагайдак зі стрілами й усівся на єдиному пласкому камені, що знайшовся на всьому пагорбі.
— Ну, що ж, заєць однаково втік. Заночую поки що тут, поділимо качан по шматку кожному.
Небо знову спохмурніло, але дощу не було. Вони розташувалися на сухому скелястому пагорбку. Коли кукурудза спеклася, мисливець розділив її на три частини, і кожен їв свою пайку довго й повільно, зернина за зерниною. Потім малий ельф задрімав, мов ховрашок. Перш ніж заснути, він ще якусь мить міркував, як краще було б назвати собаку: Той, що біжить за вітром — це ім’я здавалося йому досить гарним, але він сумнівався, чи не надто воно довге. Коли його зморив сон, мисливець укрив малюка своїм хутряним каптаном.
Він накрив його аж із головою, старанно затуливши ельфові очі, вуха й ніс. Тоді взяв меншу торбину, що висіла в нього при боці попід сагайдаком, і дістав звідти куріпку. Тихо, крадькома вони заходились її обскубувати. Жінка, як могла, допомагала. Тоді вони розпалили вогнище так, щоб вітер не відносив дим у бік малого, і коли птаха спеклася — чи принаймні була вже не зовсім сирою — заходились її наминати. Цього разу їли мовчки й поспіхом, наче двоє злодіїв, раз у раз тривожно позираючи на хутряний згорток, на який перетворився сплячий ельф. Упоравшись із куріпкою, вони кинули кістки псові, і ті швидко зникли в його череві. Тоді визбирали пір’я, і мисливець закопав його віддалік у ямці.
І тоді люди нарешті полягали спати.
Розділ четвертий
Світанок був уже не такий мертвотно-блідий, як зазвичай. Дощ досі не падав, і вгорі де-не-де проглядалися вузькі смужки голубого неба.
Чоловік устав першим. Він потягнувся, глибоко вдихнув і подумав, що повітря сьогодні якось особливо гарно пахне. Мокрим листям і грибами. Гарний запах. Він поглянув на жінку й маленького ельфа, що досі спали. Зібрав свої речі, закинув на плече сакви, забрав хутряний каптан, яким укрив ельфа, і подався геть. Спускаючись із пагорба, він обернувся й поглянув на жінку та маленького ельфа — два темні горбики поруч із пригаслим вогнищем. Малий дрижав від холоду — це було видно навіть іздалеку. Чоловік повернувся назад, знову укрив малого каптаном і розпалив вогонь. Тоді знову подався геть. На півдорозі з пагорба в долину він озирнувся й знову подивився на два тільця коло вогнища. Пройшов іще з пів милі й знов озирнувся. Блиск полум’я зливався із променями вранішнього сонця, яке вперше за багато місяців на кілька хвилин показалося над обрієм. Двох сплячих було видно навіть звідси. Чоловік довго стояв і дивився на них, а тоді повільно побрів назад.
Він сів на камінь і став чекати.
Першим прокинувся маленький ельф.
Протяжний крик рознісся над мочарами. Крик, наповнений усім стражданням світу.
Маленький ельф кричав від жаху, побачивши на собі оту ганчірку, зшиту зі шкурок мертвих тварин. Крик лунав довго, нашаровуючись на свої відлуння й зливаючись із ними в один хор, а сонце тим часом то з’являлося, то зникало між хмарами, аж поки знову не почав накрапати дощ.
Усі разом вони рушили в дорогу. Одна з пір’їн учорашньої куріпки, віднесена вітром, була помічена й одразу ж розпізнана — за запахом чи, може, за тими думками, що вони викликала в голові, — як вискубнута з мертвої пташки, і це теж спричинило довге й тужливе голосіння.
У розпуці малий ельф забував дивитися під ноги й перечепився об корінь дерева, після чого тихо схлипував аж до полудня. Тоді мисливець пригрозив, якщо той не припинить — настромить його на рожен, як учорашню куріпку, — і наслідком було перелякане скімлення, що тривало аж до вечора.