Дракон був у препаскудному настрої. Йому нестерпно боліла голова.
Розлючений Йорш запитав Ерброу, як тому спало на думку збити з пуття двох безневинних хлопців, перетворивши їх на розбійників та конокрадів. Дракон відповів, що слово «безневинні» навряд чи може стосуватися цих двох хлопців, та й узагалі, вони мали природжений хист до розбійництва, тож було б дуже жорстоко не дати їм його виявити. Хай там як, коли Йорш має кращу
ідею, як доправити до Арстріда всіх людей, що тут зібралися, то він готовий прислухатися до його порад. А тут були, по-перше, діти із Сирітського дому, віком від майже немовлят до майже дорослих. Дорослі могли йти самі, а малюки — ні, і їх доведеться нести на руках.
По-друге, був іще гурт мандрівних музик, які з’явилися тут несподівано й нізвідки. Хоча, власне кажучи, не зовсім несподівано: вони забрели сюди, коли запах печені поширився вже над усією долиною, і виправдовували власний прихід тим, що один з вихованців Сирітського дому — їхній далекий родич, а отже, вони тут теж певним чином «свої». Серед цих волоцюг було шестеро прадідів та прабабок, дідо й баба, семеро татів і мамів, двадцять троє дітей, серед яких і малеча, і вже підлітки, і всі можливі проміжні вікові категорії, — і мало хто з них був би в стані пройти пішки більш як кілька миль. По-третє, тут були ще старенькі, які втекли з розташованого далі на північ Старечого дому — місця, куди запроторювали старих і немічних так само, як у Сирітський дім — безбатченків. Годували робітників відповідно до виробітку, а що ці старенькі були вже добряче підтоптані, то й їли вони не набагато більше за якусь жабу — істоту, якій у принципі властиво їсти значно менше, ніж людині. А ще один з вояків-охоронців Сирітського дому повернувся назад і попросив, щоб йому дозволили залишитися. То був рудий прищавий хлопець, що колись сам належав до вихованців притулку, а потім отримав почесну можливість стати одним з його вартових. Вернувся він не тільки через запах печені, а й через те, що навіть не міг уявити, куди ж йому ще податися та з ким бути, — а на те, щоб лишатися самому та йти світ за очі, бракувало вмінь і відваги, що й не дивно, коли зважити, яким життям він досі жив. Його принаймні можна було віднести до категорії цілком повносправних і працездатних. Те саме можна було сказати й про трьох колишніх вільнонайманих робітників: двох грабарів, озброєних лопатами, й одного лісоруба-теслю, що мав при собі сокиру та пилку. Усі троє втекли з копальні за пагорбами на північ звідси. Так, навіть туди долинули пахощі тутешнього бенкету: вітер віяв з півдня на північ, а людські носи надзвичайно чутливі до запахів, яких не чули багато років. Ці троє були в особливо непевному становищі, бо прихопили із собою свої інструменти. Вони, звісно, доводили, що ці інструменти завжди належали їм — ще до того, як з’явився Суддя-управитель і проголосив власністю Даліґара все, що тільки було під сонцем на всьому просторі від Темних гір до річки Доґон. Лісоруб — той узагалі стверджував, що сокиру лишив йому в спадок батько. Так чи сяк, усе їхнє добро вважалося тепер власністю графства Даліґар, тож крім співучасті в крадіжці гусей вони були винні також у крадіжці знарядь праці, а отже, мали не один, а зразу два квитки на шибеницю. Нарешті, на додачу до всіх згаданих, до колишнього Сирітського дому прибилися ще й пацієнти шпиталю, що знаходився далі на схід, по той бік зарослого ожиною яру. На щастя, заразних хворих там не було, тільки кульгаві, горбаті, золотушні, доведені до повного виснаження тяжкою працею. Така-от весела картина.
Ні, далеко не всі були в стані рушати в дорогу. Якби ті, що зібралися, могли йти власними ногами цілий день, то не було б потреби вдаватися до розбою, щоб роздобути коней. Найстарші, найбільш виснажені, та й ціла хмара дітей не дійдуть пішки до Темних гір, принаймні не за один перехід, а коли за тобою в погоню вже вирушило, мабуть, усе військо графства Даліґар, у тебе немає часу ставати на відпочинок, полуднувати на галявині чи збирати квіточки на лузі.