— А що ти вмієш? — зненацька запитала Робі, підійшовши до Йорша.
Він спочатку розгубився, а тоді почав перераховувати. Перше, що спало йому на думку, — що він уміє оживляти комашок, і тільки величезна надія на краще допомогла Робі одразу ж не зневіритися в ельфові. Та далі список почав розростатися: запалювати вогонь без труту й кресала… відмикати замки без ключа… Він уміє також здіймати вітер, щоб викликати метушню серед супротивників, як то було в Даліґарі, але це дуже важко, — вітер дме всього кілька секунд, а сам Йорш потім півдня мусить відновлювати сили. Уміє загоювати рани… ні, не свої, тільки в інших… уміє… про оживляння комашок він уже казав? Ну, так само можна оживити й мишу… курку… одного разу він оживив зайця… Останні тринадцять років він займався здебільшого читанням книг. Уміє читати сімома різними мовами, не рахуючи ельфійської… Він провів тринадцять років у бібліотеці, де було все, що тільки можна уявити… навіть книги з військового мистецтва, та вони розповідали, як перемогти в бою між двома арміями, а в їхньому випадку з одного боку — справжня армія, а з другого — юрба всіляких… ну… словом, військова тактика їм ніяк не допоможе. Він читав також книжки з астрономії, алхімії, балістики, біології, картографії, етимології, філології, філософії… навіть про те, як робити виноградний мармелад… і це не кажучи про різні історії. Які історії? Ті, що він читав драконові… ні, не цьому, іншому, батькові цього, коли той висиджував яйце… так, дракони висиджують яйця… Дракониха? Невідомо, він так і не зрозумів, дракон то був чи дракониха… У кожному разі, коли дракон висиджує яйце, мозок його працює не дуже добре, бо оце висиджування забирає дуже багато зусиль… Ні, мозок у драконів не в сідницях, а в голові, як у всіх, та коли вони висиджують кладку, мозок починає гірше думати… і тоді треба складати драконові товариство, розповідаючи йому історії, наприклад, про принцесу з бобового поля… Ти ніколи не чула про принцесу з бобового поля? Отже, була колись одна королева, що не могла мати дітей, і дуже сумувала, бо життя її минало, місяць за місяцем, рік за роком, а вона так і не пізнала радості материнства…
Запала цілковита тиша. Навіть ті, хто блукав навколо в пошуках поживи, зупинилися й принишкли. Навіть Робі забула про все на світі — забула про недогризену курячу ніжку, що тримала в руках, — і заслухалася його розповіддю. Здавалося, усе, що діялося навколо, — навіть та обставина, що кіннотники з Даліґара були вже, мабуть, на підході, — стало зненацька значно менш важливим за горе отієї бідолашної королеви.
Йорш замовк і спантеличено поглянув на Робі.
— Кажи далі! — мовила вона.
— Що там далі? — крикнув ще хтось.
— Гей, не зупиняйся!
— І чим воно все скінчилося?
Ті, хто почув початок історії, переповідали його іншим, котрі не чули й збіглися тільки згодом.
Йорш довго й здивовано дивився на всіх тих, що з’юрмилися навколо нього, а тоді повів далі.
Він заговорив голосніше, а водночас, не припиняючи розповіді, роззирнувся навкруги: тут, коло нього, поступово скупчилися геть усі. Відтак він почав рахувати їх, включивши цей підрахунок у свою розповідь: у тому місці, коли королева була на бобовому полі й почала їсти насінини одна за одною, він перерахував їх усіх до одного. Усі тут. Можна рушати. До Арстріда йти трохи менше, ніж день. Воду знайдуть дорогою в струмках та потічках. Щодо їжі — то всі досхочу наїлися. Якось дійдуть. Усе ще розповідаючи свою нескінченну історію, Йорш розбудив Ерброу, який тим часом знову задрімав, посадив двох найменших дітлахів на Плямку, а сам сів верхи на Блискавку, бо ж поранена нога не дозволяла йому йти пішки. Усівся верхи навспак, обличчям до тієї обшарпаної й різношерстої юрби, що йшла за ним, — і вони рушили в дорогу. Замикав цю процесію дракон. Він ні на мить не переставав нарікати, що з кожним кроком до головного болю йому додається біль у задніх лапах, не кажучи вже про спину, — але все це притишеним голосом, щоб люди могли чути Йоршеву розповідь. А розповідь не мала кінця. Щоразу, коли здавалося, наче вона от-от закінчиться, сюжет робив новий поворот: хтось когось знаходив, викрадав, упізнавав, плів інтриги, викликав на поєдинок… Сонце підбилося вже високо. Грязюки ставало менше. Ноги починали нити від утоми. Бажання сісти перепочити на узбіччі посилювалося з кожним кроком. Менші діти по черзі їхали на спині в Плямки, але старшим доводилося йти без перепочинку. Йоршів голос захрип, але не змовкав. Мандрівні музики подіставали свої сопілки й почали пригравати в лад тому, про що він розповідав: коли принцеса з бобового поля разом зі своїми людьми рятувалися втечею від орків, музика стала особливо гучною, тривожно-напруженою й проймала до глибини душі, — а Йорш зміг перерватися на мить, щоб ковтнути води. Коли він продовжив, історія стала напрочуд подібною до того, що діялося з ними насправжки. Там теж була юрба втікачів на чолі із принцесою, вони могли врятуватися, тільки якщо йтимуть уперед, не зупиняючись ані на мить. Робі слухала про їхній відчай, їхню надію, їхній страх та їхню відвагу, — і відчувала в собі рішуче прагнення не зупинятися, йти далі крок за кроком — аж до останніх метрів того омріяного шляху, що має завершитися на березі моря. Вона озирнулася й побачила, що з облич інших людей теж зникла печать утоми. Усі вони пройнялися Йоршевою розповіддю, яка вогнем запалювала їхні серця. Зате помітна була втома юного ельфа: голос його ставав дедалі хрипкішим, а руки злегка тремтіли.