До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати – безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу – все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.
Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому, що родом із Західної України і що у нас там ще й досі воюють. Віллі сказав, що дещо чув про нашу боротьбу. А коли я візьми й бовкни, що скоро, напевне, буду робити звідси ноги назад додому, він, не роздумуючи, напросився йти зі мною.
Сказав, що вийти з шахти для нього не проблема. Вже пізніше я зрозумів, що, можливо, наша зустріч була для нього останнім шансом, але тоді, пам’ятаю, така перспектива мене зовсім не втішила. Ще мені на додачу німаки бракувало, подумав я тоді, але колишньому піхотинцеві не сказав нічого…
А вже тепер, тієї ночі, коли через стільки років я вперше переступив поріг рідної хати і коли сказав матері, що вернувся не сам, то у неї ледь гладущик з рук не випав. Перше, що вона тоді подумала, як пізніше зізналася, що я на тих Донбасах оженився й нині привіз із собою жінку. Коли ж почула про німця, то ще раз здивувалася. Питань, звичайно, не поменшало, і я, як міг, її заспокоював.
Потім я привів із саду Віллі, і тоді, здається, у моєї мами він також викликав співчуття. Довгорукий, худий, як патик, оброслий, як і я, обдертий, до того ж одноокий, з потворною глибоко запалою повікою, бо свою саморобну пов’язку у дорозі загубив… Мама відразу посадила нас за стіл. Аж тоді я нарешті запитав про Улю, і моє серце враз начеб стиснулося, як це буває, коли готуєш себе до найгіршого, але мати, підливаючи Віллі молока, заспокоїла мене, що в Улі все склалося добре.
Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, як ми тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір.
Після неймовірно важких, виснажливих весни й літа сорок шостого з майже безперервними боями, рейдами у Галичину й на Поділля, сповненими численних жертв, зрад і врешті-решт невдач, коли до нашої боївки дійшов наказ легалізуватися і я став перед нелегким вибором, чи й далі залишатися у цьому лісі самотнім вовком, як Яворенко і ті, що пішли за ним, й рано чи пізно загинути смертю героя або податися десь на схід чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках – щедрий рум’янець і де-не-де, ближче до перенісся, – ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.
Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє-троє – не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет-пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.
І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше – вже на західному Донбасі під Павлоградом – ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.