— Це ти тут співав?
— Тут. І в сусідньому селі Чемері, — і заусміхався, і аж плеснув у долоні. Й був схожий на кабешного хлопчика, й таким їй подобався особливо.
— Дай двісті рублів на храм.
У скарбника аж затрусилися руки, проте гроші дістав. Потім Олексій водив її по селу. Як верталися, зустріли весілля. Чинне, без вереску перезви, без п’яних гуків. Весілля зупинилося посеред дороги, наперед вийшов сивовусий, в новій чумарці козак, поблагословив царицю. З — за його спини виткнувся низенький мужичок з тацею, на якій пляшка та чарка.
— Випийте, матінко, за здоров’я молодих.
На нього зацитькали, тягнули за поли свити, де ж таки, цариця буде пити посеред дороги сільську горілку, він зґрасувався, подався назад, але Єлизавета ступила вперед, узяла чарку. Промовила урочисто:
— Щастя, добра, многії літа. — І вихилила всю.
Минули управу — нову хату під очеретом, і тут назустріч
Єлизаветі та Олексієві з вулички виступила молодиця й зупинилася як укопана. Лице зашарілося, в очах застрибали сполохані вогники. Молодиця була надзвичайно гарна. Повні чіткі губи, кругленьке личко, брови, як два серпи.
— Здрастуй, Харитинко, — мовив Олексій.
— Здрастуйте… — пробелькотіла й майже побігла назад у вуличку.
Єлизавета посміхнулася, посварилася пальчиком.
— Чого вона так почервоніла?
— Ми з нею корів пасли.
— Тільки пасли корови? Чи й ще щось?
— Вона, Лізо, тоді була ще майже дитина.
— І, звичайно, таємно кохала тебе. Тебе ж не можна було не кохати.
— Може, й кохала. Але тріньки — тріньки, по — дитячому.
— А де ж ви пасли корови?
— А он там, на пастівнику, на Заячому Крузі.
— Ходімо труди. Далеко — далеко.
— Дуже далеко не можна. Там рокити, мокрий луг, болотистий.
Єлизавета махнула рукою, щоб ніхто не йшов за ними. Скинула французькі черевики з золотими метеликами — Олексій підхопив їх, ступала босими ногами, тихенько зойкала, але йшла. Так дійшли до кущів верболозу. Колишня копанка посередині розлилася, заросла ситнягом. По той бік озерця плавали дика качка та селезень. Він кружляв навколо неї, витягав шию, покахкував, аж поки качка присіла у воді й він скочив на неї. А потім плавали вдвох, він пірнав, уверх лапками, шукав корм, а далі поплив, поплив попід ситнягом у далекий кут, що його майже й не видно було. І тоді раптом з очерету ліворуч виметнувся інший селезень і, поспішаючи, аж кипіла вода під лапками, рвонувся до качки й стрибнув на неї. Вона не втікала. Перший селезень помітив суперника й помчав до качки, погрозливо крякаючи, погнав суперника по озерцю, загнав далеко в ситняг і повернувся до качки. Певно, качурів було більше, ніж качок, не всім вистачало пари.
— Зараз він їй дасть, — сказала Єлизавета. — Битиме морду.
— Я ж тобі не б’ю!
— ?!
Але качур знову кружляв у любовному танку довкола качки, простягав над водою лапку, напинав над нею крильце, терся шиєю об шию, і врешті вона знову присіла у воді й він скочив на неї.
— У них просто. Всім вистачить. — Єлизавета оглянулася. — А тут гарно. Ще одна пташка дивиться на нас з гілки.
— Волове очко.
— Нехай дивиться.
Вона обійняла його за шию. Їй хотілося пастушої екзотики. Вона хилила його на траву. А йому згадалася Василина.
І, може, від цього він знову палав, і її дуже туге тіло кликало нездоланно. Потім вони сиділи на траві. Й знову, як тоді, все сталося дуже швидко, але й дуже гарно. Єлизавета засміялася.
— Ти як молодий. Як хлопчак. Як же було солодко.
— То все від тебе.
…Вони приїхали в будинок у Козельці. Єлизавета лягла відпочити, а Олексій повернувся в село. Він пішов на Сягайлівку, зайшов у двір до Харитини. Біля хліва до дровітні рубав суху лозу чоловік з широкими плечима, широким обличчям, великими руками.
— Харитина вдома? — запитав Олексій.
— У хаті.
Харитина сиділа на полу, обнизана дітьми. Одне з правого боку, друге з лівого, найменше в неї в пелені на колінах. Вони їли з дерев’яних мисочок маленькими дерев’яними ложками, третього Харитина годувала сама. Вона знову спаленіла. І він засоромився. І щось защеміло в серці. Ледве подолав.
— Бачу, ти не дармувала часу.
Незручна мовчанка пролетіла попід трямом.
— А в тебе, Олексію, дітей немає?
І враз усе перевернулося в Олексієвій душі, йому хотілося бути чесним і гарним перед оцією чистою і щирою Харитиною, і він сам не стямився, як мовив:
— Є, Харитинко. — Й тут же його струснуло: — Тільки цього, Харитинко, не повинен знати ніхто — ніхто. Жодна душа. За це можемо позбутися життя і ти, і я. Бачиш, як все не просто. І як страшно. Втямила?